УДК 008 (477+430)“19”(045)

Вступ

Проголошення незалежності України зумовило необхідність об'єктивного висвітлення найрізноманітніших аспектів її історії. Українські науковці отримали можливість дослідити ті сторінки української історії, які раніше трактувалися лише з позицій офіційної ідеології „єдиної і неділимої” або ж цілковито замовчувалися. Серед таких „білих плям” – міжнародна діяльність УРСР на початку 20-х рр. ХХ ст. в цілому та українсько-німецькі відносини цього періоду. Завданням історичної науки за нових умов поглиблення міжнародної взаємодії є комплексне вивчення практики взаємозв'язків України з іншими країнами в різні періоди вітчизняної історії. Особливої значущості в сучасних умовах набуває максимальне використання всього позитивного й цінного в процесі налагодження різнобічних стосунків між українською та іншими націями.

Актуальність дослідження зазначеної проблеми зумовлена складністю перебігу нинішніх процесів, які не дають можливості експериментувати у справі налагодження політичних, економічних і науково-культурних зв’язків суверенної держави з іншими країнами світу. Дилема зовнішньо-політичного вибору сучасної України в сучасній геополітичній мозаїці багато в чому аналогічна завданням, які намагалася вирішити країна у 20-х рр. ХХ ст.. Це дозволяє проводити паралелі й формулювати висновки, які будуть корисними на практиці та сприятимуть звільненню від усього того, що сковувало наше суспільство, гальмувало його розвиток на шляху до цивілізованого співтовариства народів світу. Це дасть змогу краще зрозуміти закономірності взаємозв'язків між народами на тлі оновлення Європи в умовах створення соціального, політичного й гуманітарного простору і на цій основі розробити практичні рекомендації для підвищення ефективності та змістовності спрямованості розвитку взаємокорисних ділових і творчих контактів між ними.

Аналіз досліджень і публікацій

Сучасна українська історіографія з питань українсько-німецьких відносин є надзвичайно різноманітною. Місце українського питання в зовнішньополітичній стратегії Німеччини у ХХ ст., політичні й економічні аспекти українсько-німецьких відносин досліджують українські і німецькі науковці [1; 2; 3; 4; 5]. Ці автори визнають, що Німеччина першою включила українське питання у програму повоєнного устрою Європи після Першої світової війни, однак використовувала його як інструмент та геополітичний чинник реалізації власних національних інтересів. Україна, у свою чергу, використовувала економічний та військовий потенціал Німеччини для зміцнення своїх позицій.

Українсько-німецькі історичні зв’язки на тлі загальноєвропейських процесів досліджував у своїх працях провідний український історик І.М. Кулінич [6]. Не зважаючи на постійний інтерес до історії і сучасності українсько-німецьких відносин, останніми роками тема культурної співпраці залишалася поза увагою і тому потребує подальшої наукової розробки.

Постановка завдання

Важливою складовою сучасних міжнародних відносин є інтеграційні процеси, інтенсивність яких впливає на всі сторони суспільного життя, що характеризуються якісно новими рисами – розширенням співробітництва між державами, їхніми об’єднаннями. Нові тенденції, властиві сучасній Європі, відбивають елементи євроінтеграції і включають феномен наднаціоналізму, суверенітет держав і регіоналізм. Сучасний світ перебуває на новому етапі не лише політичних, економічних, а й культурних відносин. У цих умовах особливого значення набуває культурна взаємодія і співробітництво між країнами, яке здатне збагатити всіх його учасників.

Історія українсько-німецьких зв'язків має глибоке коріння. Ще київський князь Володимир Великий розвивав стосунки з Німеччиною. Загальновідомим є той факт, що дочка Ярослава Анна була королевою Франції. А про те, що її племінниця і сестра Володимира Мономаха стала дружиною німецького імператора Генріха IV (1089 р.), стало відомо нещодавно. Літописець Нестор у "Повісті минулих літ" згадує лише про її постриг у черниці в 1106 р. Більше відома княжна Євпраксія в західних джерелах під ім'ям Адельгейди. Саме вона відіграла значну роль у боротьбі за інвеституру між германським імператором та папою римським. Після публічного звинувачення Євпраксії на католицькому соборі в м. П'яченці 1 березня 1095 р. Генріха IV відлучили від церкви та позбавили престолу. Боротьба між церковною та світською владою в Європі тривала ще кілька десятиліть, однак П'яченський собор і київська князівна вплинули на її перебіг.

У ХХ ст. українсько-німецькі взаємини набули нової якості. Важливе місце в історії українсько-німецьких взаємин посідає період УНР. Визнаний український історик М. Грушевський підкреслював значущість для незалежної України цих відносин. Метою цієї статті є висвітлення унікального досвіду діяльності українського закордонного представництва Народного комісаріату освіти (НКО) в Берліні на початку 20-х років, основних напрямків розвитку та існуючих проблем двостороннього співробітництва в культурній царині. Джерельною базою цієї теми є архівні документи ЦДАВО України та матеріали періодичних видань досліджуваного періоду.

Основна частина

Революційні події, громадянська війна, інтервенція, руїна, часта зміна влади в Україні дезорганізували всі сторони суспільного життя в республіці. На початку двадцятих років починається процес національного відродження й розвитку української культури. Радянська влада, ліквідувавши всі "реакційні, ворожі народові" освітні й наукові заклади, проголосила національно-культурне будівництво. Для відродження країни потрібні були кваліфіковані фахівці. Злиття в один потік масового національного відродження з партійно-державною політикою українізації сприяло відродженню культури українського народу. Саме для цієї доби характерний розвиток на національному підґрунті освіти, науки, літератури й мистецтва, які досягли значних успіхів. Співробітництво з Німеччиною в економічній і культурній галузях сприяло забезпеченню духовного розвитку.

Перша світова війна та епоха революцій викликали докорінні зміни в політичному житті Європи. Міжнародні відносини України після встановлення Радянської влади нерозривно пов'язуються з міжнародним співробітництвом СРСР. Урегулювання стосунків між радянськими республіками, що опинилися в зовнішньополітичній ізоляції, і Німеччиною є дуже важливим для обох сторін чинником.

У 1918 р. в Берліні перебувала офіційна делегація УНР, яка підписала з німецьким урядом угоду про встановлення дипломатичних відносин між двома країнами.

На початку двадцятих років Україна була залучена до системи радянської офіційної зовнішньої політики. Російська Федерація не визнавала право уряду УРСР підписувати міжнародні угоди з іншими країнами та відкривати закордонні представництва. Кошторис видатків республіканського Народного комісаріату закордонних справ затверджувало міністерство фінансів РРФСР, що теж обмежувало українське представництво за кордоном. Зовнішньополітична діяльність Української РСР здійснювалася через відповідні, спеціально на те уповноважені, органи спочатку тільки в складі її центрального державного апарату, а згодом, з розширенням цієї діяльності, й за кордоном.

Процес відбудови економічного життя залежав від того, наскільки швидко й широко будуть відновлені традиційні економічні стосунки. Економічні інтереси Німеччини переважали над політичними амбіціями керівних партій. Відновленню дипломатичних відносин між двома країнами сприяла саме економічна необхідність. Від 1921 р. окремі торговельні угоди перетворюються на систематичні торговельні операції, більшість яких Німеччина проводила з Україною. Необхідні товари замовлялися за кордоном за рахунок короткочасних кредитів. наданих німецькими фірмами й банками.

Офіційним актом зближення Німеччини та РРФСР після повного розриву відносин 28 грудня 1918 р. стало визнання 20 лютого 1920 р. німецьким урядом В.Коша як повноважного представника РРФСР у справах обміну військовополоненими та інтернованими. 19 квітня 1920 р. з цього питання була підписана спеціальна угода між Росією та Німеччиною.

У 1920 р. РНК УРСР запропонувала Німеччині укласти політичний договір. У ноті РНК УСРР міністрові закордонних справ Веймарської республіки Сімонсу від 22 січня 1921 р. зазначалося: "Між Україною і Німеччиною не може йти мова про створення нових відносин, а лише про відновлення існуючих. Україна вже була визнана Німеччиною як самостійна держава, і та обставина, що в час визнання України з боку Німеччини на Україні була влада Центральної ради і гетьмана Скоропадського, а тепер на Україні існує влада Рад, не може вважатися причиною для перерви політичних зв'язків між Україною і Німеччиною, бо німецький уряд неодноразово заявляв, що він є прихильником невтручання у внутрішні справи інших держав" [7, с. 6]. Проте німецькі дипломати наполягали на розв’язанні репатріаційного питання. Тоді при бюро РРФСР з репатріації у Берліні був відкритий український відділ.

24 квітня 1921 р. угоду між Німеччиною та УРСР “Про обмін військовополонених й цивільними інтернованих” від імені УРСР підписали російські дипломати. Цей договір передбачав заснування відповідних представництв у Харкові й Берліні. Згідно з цим документом особливому українському відділові у справах військовополонених у Берліні надавалося право на безпосередні контакти з представниками німецьких офіційних і ділових кіл. Це по суті було визнанням німецьким урядом де-факто права України на самостійне представництво в Німеччині. 27 травня 1922 р. встановлюється дипкур'єрський зв'язок між Україною та Німеччиною.

8 квітня 1922 р. між ними підписується протокол про відкриття торгпредставництв у Берліні та Харкові. З цього часу українсько-німецькі господарські зв'язки підтримуються безпосередньо. Український уряд приділяє значну увагу розвиткові економічного співробітництва з Німеччиною: представництво в Берліні було найбільшою за складом українською установою за кордоном. Для вирішення спільних проблем торгпредства Росії й України організовують спільну колегію. У справах УРСР всі відділи торгпредства підпорядковувалися Ю.С. Новаківському, торгпредставнику України [8].

Основою для розвитку радянсько-німецького співробітництва став Рапалльський договір, який був підписаний у квітні 1922 р. між Німеччиною та РРФСР. 5 листопада того ж року угоду "Про поширення дії договору, укладеного 16 квітня 1922 р. у Рапалло між РРФСР і Німеччиною на союзні з РРФСР республіки" від імені уряду УРСР підписує О.Ауссем (німецьку сторону репрезентує барон фон Мальцан) [9]. На основі угоди відновлюються дипломатичні та консульські стосунки, під час урегулювання торговельних і господарських відносин застосовується принцип найбільшого сприяння. Цей міжнародний договір остаточно оформив офіційне визнання Німеччиною України, і водночас став останнім міжнародним успіхом української дипломатії.

Питаннями участі України в міжнародному культурному співробітництві цієї доби займається НКО УРСР. Українсько-німецькі взаємозв'язки розвиваються безпосередньо через закордонне представництво НКО України в Берліні, яке було організоване для координації участі республіки у міжнародних культурних зв'язках. Ідея про його створення виникла восени 1921 р. Для її реалізації до Берліна було запрошено П.Ю.Дятлова, який на той час перебував у Відні. 1 січня 1922 р., прибувши до Берліна, він розгортає організацію закордонної редакційної комісії НКО, де посідає місце секретаря. До початку діяльності комісії П.Ю.Дятлів виконує обов'язки голови української секції при представництві НКО РРФСР, де бере безпосередню участь у вирішенні суто українських проблем [10]. До цього часу російське представництво займалося забезпеченням літературою та обладнанням культурно-освітніх установ України (закуповування книг здійснювалося через комісіонерів чи безпосередньо у видавництвах, доставляло в радянські республіки замовлені видання радянсько-німецьке товариство "Книга").

З квітня 1922 р. питання забезпечення потреб закладів НКО УРСР переходять виключно до компетенції його представництва у Берліні. У цей час сюди прибуває представник НКО УРСР Є.І. Касяненко з наданими йому широкими повноваженнями. Одночасно він очолює діяльність закордонної редакційної комісії, до складу якої увійшли П.Ю.Дятлів, Ю.М.Інфамовський і німецький педагог Ф.Ланге [11].

Окрім видавничої справи, представництво НКО замовляло в Німеччині необхідні матеріали та устаткування для науково-дослідних установ України, тобто його діяльність мала також комерційний характер. Вивчення іноземного педагогічного досвіду також покладалося на представництво. НКО України використовує досвід німецьких колег в організації всієї системи освіти, загальних шкіл і вищих навчальних закладів. Особлива увага приділялася при цьому організації вищої технічної освіти. Реформа системи вищої школи в Україні відповідала німецькому досвіду в цій царині: "Наркомпрос тримає курс на підготовку двох категорій високо-кваліфікованих робітників: вузівських спеці-алістів і організаторів з широкою технічною підготовкою. Звідси два варіанти навчальних закладів: технікуми й інститути,” – відзначалося в огляді НКО УРСР за 1924/25 р. [12].

У травні 1923 р. до Берліна прибуває представник українського НКО А.Ю.Штерман із завданням реорганізувати редакційну комісію, розширити її повноваження і функції. У червні цього ж року повноважним представником НКО УРСР у Берліні призначається О. Ауссем із наданням йому "особливо широких повноважень". 5 травня закордонна редакційна комісія ліквідовується, а наказом НКО України від 31 січня 1924 р. О. Ауссем "уповноважувався виступати в ролі представника УРСР перед усіма радянськими органами за кордоном, безпосередній зв'язок з якими дозволяється нашими законами та урядовими розпорядженнями...". Повноважний представник зобов'язувався проводити всі заходи за кордоном в інтересах НКО України, йому підпорядковувалися всі особи, лише він мав право підписувати вимоги щодо реалізації відпущених НКО УРСР кредитів [13]. З цього часу представництво НКО стало єдиною українською організацією, котра репрезен-тувала республіку в міжнародних культурних відносинах.

У зв'язку з розширенням функцій представництва до його складу, крім членів реорганізованої комісії, увійшли А. Калиненко і С. Покровський. Тепер представництво в Берліні замовляло діапозитиви для Наркомздраву, музичні інструменти для Всеукрмузу, кіно-фотоматеріали для ВУФКУ тощо.

Розвитку всебічного українсько-німецького співробітництва значною мірою сприяла позиція німецької сторони. Німецькі фірми були зацікавлені в отриманні замовлень з України, тому, коли замовлене устаткування чи приладдя не відповідало вимогам, відразу ж замінювали його іншим. Видавництва регулярно надсилають повпреду українського НКО в Берліні каталоги з переліком літератури, що вийшла друком.

З початку своєї діяльності закордонне представництво замовляє та купує навчальний та лабораторний матеріал не за плановими заявками, а за своєю ініціативою або за замовленнями НКО. У цей час майже всі освітні установи НКО надсилали свої замовлення в Харків, котрі потім реалізовувалися в Німеччині. Усі вантажі надсилаються до Харкова, де розподіляються між освітніми установами. Від 1923 р. освітні заклади УРСР безпосередньо здійснюють замовлення на необхідні для них матеріали та літературу. Про обсяг цих замовлень свідчить той факт, що тільки Всенародна бібліотека в Києві одержувала більше 140 назв фахових журналів різного профілю. Це допомагало налагоджувати контакти між окремими установами України та Німеччини, координувати дослідницьку і наукову діяльність, слідкувати за розвитком різних сфер суспільного життя за кордоном.

Дослідні лабораторії й навчальні кабінети, виробничі майстерні і гуртки одержували з Німеччини оптичні й точні прилади, хімікалії й електроніку, різноманітну літературу тощо. Забезпечення навчального процесу передовою на той час літературою та устаткуванням з Німеччини значно підвищувало ефективність діяльності освітніх та дослідних установ України.

Діяльність представництва в Берліні була спрямована також на вивчення педагогічного досвіду в Німеччині. Закордонне представ-ництво надсилало до Харкова різно-манітний науковий та дослідницький матеріал з питань педагогіки, який могли використати українські освітяни.

Поряд зі збором матеріалів про розвиток освіти в Німеччині представництво в Берліні поширювало поінформованість західних читачів про життя в Україні. З цією метою було прийняте рішення видавати спеціальний додаток до німецьких педагогічних видань під назвою "Die proletarieshe Schule”, перший номер якого виходить уже в травні. До листопада було видано вісім номерів цього спільного українсько-німецького видання. Співробітники НКО України приділяли особливу увагу випуску цього видання, розуміючи його роль у розширенні міжнародного співробітництва України в царині освіти. Матеріал для нього не тільки відбирався з українських періодичних видань, а й спеціально замовлявся.

Поінформованість німецьких фахівців та громадськості про життя в Україні розповсюджується не тільки через друковану продукцію. Одним зі шляхів популяризації української освітньої справи є виступи українських представників на різноманітних заходах. Так, перед членами “Товариства друзів нової Росії” 15 лютого 1923 р. у Берліні виступає повноважний представник НКО УРСР О.Ауссем з доповіддю "Про основні принципи виховання та освітньої справи в Україні". Він зупинився на проблемах, які стоять перед "спустошеною, бідною" Україною, яка знаходить кошти для "шкільної справи:” ... у Берліні протягом двох років було витрачено 130000 золотих марок... Якщо вас цікавить, на що потрачено цю суму, це може бути одночасно і вказівкою на те, чого ми потребуємо. На книги, часописи й знаряддя навчання, папір, медичні інструменти, на влаштування електричних кабінетів, на технічні потреби, для оптичних приладів, хімікалій, кіно-фотопотреб, на стипендії для доцентів та студентів тощо"[10].

Національно-культурне відродження, що почалося в Україні на початку двадцятих років, призвело до злету української національної культури. О. Ауссем наполягав використо-вувати сприятливі умови, зацікавленість іноземців своєрідною культурою українського народу: "…у Німеччині існує значний інтерес до української книги. Серед книг, які б хотіло купити "Російське універсальне видавництво" у Берліні, – твори Т.Г.Шевченка. П.Г.Тичини, збірники українських народних казок, "Історія українського народу" Єфіменка" [11]. Проте через фінансові труднощі популяризація української літератури проходила дуже мляво і повільно, на Заході майже нічого не знали про культуру України.

Українське представництво в Берліні займалося також встановленням зв'язку з українською еміграцією в Німеччині. Серед 15 тисяч українців, що у двадцяті роки проживали в Німеччині, були полонені російської армії, дезертири польської армії, вихідці з Галичини, що осіли тут за часів Першої світової війни. Найорганізованішою групою української діаспори в Німеччині була студентська молодь, яка навчалася в університетах Берліна, Мюнстера, Лейпцига, Тюбінгена. На початку 1921 р. в Берліні виникла "Спілка студентів-українців", до якої входили 120 осіб, переважно вихідців з Наддніпрянщини. Основною метою "Спілки" було "студіювання наук без огляду на політичні переконання". Деякі з членів цією організації прагнули після закінчення навчання повернутися в Україну [12].

Влітку 1923 р. НКЗС УРСР ліквідовується, його закордонні представництва підпорядковуються Москві. У 1924 р. виникає загроза ліквідації представництва НКО України в Берліні. О.Ауссем, розуміючи роль цього представництва в розвитку міжнародних зв'язків України, наполягав на необхідності збереження цієї інституції, і при тому бажано постійного характеру, а не тимчасово.

Через радянсько-німецький конфлікт у травні 1924 р. співпраця представництва НКО УРСР у Берліні з німецькими фірмами припинилася і О.Ауссем вирішує перенести установу в Прагу, куди він переїздить разом з П. Дятловим. Для ліквідації старих справ і зв'язку в Берліні залишаються Г.М. Веллер, В.С.Леман і П.П.Сливенко, решта співробітників звільняються. У листопаді цього ж року Г.М.Веллер призначається постійним співробітником Наркомосу України при торгпредстві республіки в Німеччині й займається наглядом за виконанням замовлень НКО УРСР з імпортних ліцензій, збором інформації для періодичних видань України, забезпеченням вищих закладів освіти каталожним матеріалом. Ця посада існувала до 1930 р., однак повноваження представника НКО УРСР були обмежені фактично до ролі спостерігача й інформатора.

1 січня 1925 р. О. Ауссем призначається на посаду Генерального консула СРСР у Парижі. З переведенням його на іншу роботу діяльність представництва НКО в Німеччині фактично припиняється. У цей час П.Ю.Дятлів, який протягом кількох років виконував обов'язки секретаря представництва, повертається в Харків для роботи в Наркоматі освіти України. На цьому закінчується активний період діяльності представництва, хоча остаточно воно було ліквідовано через два роки.

Висновки

Як видно з наведених фактів, діяльність закордонного представництва НКО України в Берліні була різноманітною й насиченою, мала виключне значення для розвитку українсько-німецьких культурних взаємин, і його ліквідація була відображенням політичних процесів, які відбувалися в СРСР.

У серпні 1927 р. наказом Наркома освіти УРСР М.О. Скрипника українська репрезента-тивна інституція в Берліні ліквідовується. Від цього часу вся міжнародна діяльність українського Наркомату освіти здійснюється тільки через міжвідомчу комісію по закордонних відрядженнях, що була створена 19 січня 1925 р. Співробітництво освітян, науковців, діячів культури продовжується, але тепер лише через союзні інстанції.

Культурні взаємини двох держав перебувають під впливом політичних процесів, їхня динаміка визначається успіхами й занепадами в міждержавних політичних стосунках. Українсько-німецька культурна взаємодія остаточно була перервана встановленням у Німеччині нацистської влади. У цей час боротьба за самовизначення в межах СРСР, підвищення національної самосвідомості українського народу, його національно-культурне відродження вступили у принципову суперечність зі сталінською великодержавною політикою, що призвело до згортання зазначених процесів. Тоді під гаслом "боротьби з націоналізмом" було знищено або запроторено в табори значну частину української інтелігенції. Централізація й уніфікація всіх боків життя радянського суспільства деформували всі суспільні процеси, фактично ліквідувавши умови для розвитку української культури.

Список літератури

1. Українська державність у ХХ ст. / В.А. Смолій та ін. – К.: Політична думка, 1996. – С. 225-235.

2. Несук М. Драма вибору. Відносини України з центральними державами у 1917-1918 рр. – К.: Політична думка, 1999. – 274 с.

3. Притуляк П. Україна і Брестський мир: від підписання до виконання (1917-1918 рр.) – К.: КНТЕУ, 2004. – 217 с.

4. Fischer F. Griff nach der Weltmacht – Dusseldorf: Droste Verlag, 1994. – 576 s.

5. Grupp P. Deutsche Aussenpolitik im Schafen von Versailles. – Paderborn, 1988. – 239 s.

6. Кулінич І.М. Українсько-німецькі історичні зв'язки. – К.: Наукова думка, 1969. – 286 c.

7. Хміль І.С. З прапором миру через полум'я війни. Дипломатична діяльність Української РСР (1917–1920). – К.: Вид-во АН УРСР, 1962. – 243 с.

8. ЦДАВО України. – Ф.1, оп.20, спр.1028. – Арк.140; там само. – Спр. 1035. – Арк.107.

9. Комуніст. – 1926. – 14 жовтня, 15 грудня.

10. ЦДАВО України. – Ф.16, оп.1, спр.1. – Арк. 64.

11. ЦДАВО України. – Ф.166, оп. 3, спр.47. – Арк.102; там само. – Ф. 16, оп.1, спр. 4. – Арк.105.

12. ЦДАВО України. – Ф.16, оп.16. спр.19. – Арк. 81.

13. ЦДАВО України. – Ф. 16, оп.1, спр.4. – Арк. 202; спр.1. – Арк.158. 164, 165; спр. 4. – Арк.155; спр. 50. – Арк.118-119; спр.72. – Арк. 51.

УКРАЇНСЬКО-НІМЕЦЬКА КУЛЬТУРНА ВЗАЄМОДІЯ ПОЧАТКУ 20-Х РР. ХХ СТ.