Філософія. Лекція 13. СВІДОМІСТЬ, ЇЇ ПОХОДЖЕННЯ ТА СУТНІСТЬ PDF Друк

ФІЛОСОФІЯ. Лекція 13. ПІЗНАННЯ ТА ОСВОЄННЯ ЛЮДИНОЮ СВІТУ

.

1.Філософське вчення про пізнання.

2. Форми і методи наукового пізнання.

3. Пізнання та практика.

Філософське вчення про пізнання

Чи можна пізнати світ, в якому ми живемо? Здавалося б, які можуть бути сумніви з цього приводу, адже самий факт того, що ми живемо, є самим беззаперечним свідченням того, що, так, бо, якщо ні, то ми не змогли б орієнтуватись в цьому світі, отже, ми були б приречені на неминучу й негайну загибель у ньому. Взяте безпосередньо з життєвого досвіду, це очевидне положення знаходить і цілком відповідне йому, ясне й прозоре теоретичне підтвердження: пізнання є процес руху від незнання до знання, від знання менш глибокого і менш повного до знання більш глибокого і повного. Однак, у цього, здавалося б, безсумнівного визначення є могутня опозиція, аргументи якої настільки переконливі, що ними ні в якому разі не можна нехтувати.

Так ще в епоху ранньої античності Ксенофан проголосив, що, навіть якщо дійсне знання й існує, ми не зможемо її розпізнати: рухаючись уздовж ряду різних тверджень щодо одного й того ж предмета, ми, зіштовхнувшись із тим, що містить дійсне знаня, пройдемо мимо нього і підемо шукати істину далі, бо в нас немає жодної зачіпки, яка б допомогла нам збагнути, що те, з чим ми тільки-но зіткнулись, і є та сама істина, яку ми так напружено шукаємо.

Кратіл, якому Платон присвятив один із своїх «діалогів», не тільки підтримав думку Ксенофана, а й підсилив її своїм твердженням: оскільки все змінюється, остільки пізнання неможливо, бо безперервно змінюється і те, що ми намагаємось пізнати, і ми самі в ході цих наших спромог, і ті поняття, за допомогою яких ми намагаємось здобути істину.

Горгій, підхопивши твердження Ксенофана й Кратіла, логічно продовжив їх, сказавши: ніщо не існує (бо в нас немає жодного беззаперечного доказу того, що дещо існує інакше, ніж суто у нашій уяві); якщо ж дещо й існує, то його неможливо пізнати (див вище); якщо ж воно і є пізнаваним, то воно невиразимо.

В добу пізньої античності ранньо-античний скептицизм (див. нижче: словник) отримав подальше розвинення. Так Секст Емпірик сказав: «Я не знаю, чи можливе пізнання», бо, якщо, стверджувати, слідом за Кратілом, що пізнання неможливе, то тим самим ми будемо стверджувати протилежне, а саме, що ми вже дещо пізнали – те, що пізнання неможливе.

Піррон довершив скептицизм своєю тезою: «Слід утримуватись від будь-яких висловлювань, оскільки кожному прямому висловлюванню може бути протиставлене інше, прямо йому протилежне і в рівній мірі переконливе». Крайня ступінь скептицизму отримала назву агностицизму (див. нижче: словник).

Отже, широковідомий твердження про те, що основне питання філософії має другу свою сторону, а саме, чи є світ, в якому живемо ми, і в якому існує все, що існує, пізнаваним, не такий вже безпідставний, як це може здатись на погляд так званого «здорового глузду», незважаючи на явну суперечність ясному й прозорому твердженню про те, що пізнання безумовно є, й при тому воно є «процес руху…» (див вище).

Призначення гносеології, тобто, вчення про пізнання як одного з найважливіших і найскладніших розділів філософії саме в тому й полягає, щоб розібратись у причині наявності такої суперечності і визначити шляхи її розв’язання.

Для того, щоб процес пізнання міг відбутись, необхідна, в будь-якому випадку, наявність двох протилежностей, які знаходяться між собою в стані єдності і боротьби, а саме: суб’єкта й об’єкта, тобто, того, хто є джерелом пізнавальної активності (суб’єкт), і того, на кого (на що) спрямована пізнавальна активність суб’єкта. Якщо, наслідуючи Томаса Гоббса, вважати, що об’єкт імманує (випромінює, виділяє) з себе певні флюїди, тобто, звукові, світові і т. ін. сигнали, а суб’єкт їх фіксує, регіструє, копіює органами свого сприйняття, то доведеться визнати, що, в такому разі джерелом активності в пізнавальному процесі є саме об’єкт, а суб’єкт є лише пасивним регістратором, фіксатором і копіювальником того, що імманує з себе об’єкт, що неможливо за визначенням. Насправді ж, навпаки, саме суб’єкт як дійсне джерело пізнавальної активності спрямовує свою увагу на той чи інший предмет, перетворюючи його тим самим в об’єкт своєї пізнавальної діяльності. Іншими словами, субєкт – не одержувач, а здобувач.

В будь-якому разі субєктом пізнання може бути лише той (чи те), для кого (чи для чого) це пізнання важливе й це пізнання потрібне. Оскільки неживому нічого не потрібно й ніщо для нього не важливе, остільки неживе не може бути суб’єктом (навіть якщо та чи інша «розумна машина» спрямована на здобуття тієї чи іншої інформації (див нижче:словник), то ця її функція є лише втіленням в неї певної програми, що закладена в неї живою й притому – мислячою істотою – тією, яка її створила й запрограмувала, тобто, дійсним суб’єктом пізнання). Інша справа – живе. Саме задля того, щоб живому бути живим, йому потрібно багато чого і, перш за все – інформація про те, що його оточує.

Все живе спроможне (в тій чи іншій мірі) здобувати інформацію з оточуючого середовища. Однак процес пізнання не вичерпується, не обмежується, лише одержанням інформації. Способи її обробки, застосування і використання рослинами, тваринами і людиною суттєво відрізняються одне від одного. Якщо всі рослини одного й того ж виду реагують на одну й ту ж саму, або ж однакову інформацію однаково (приміром, всі соняшники повертають свої суцвіття синхронно слідом за рухом сонця на небосхилі), то в різних тварин одного й того ж виду реакція на тотожну інформацію може відрізнятись досить суттєво (один й той же самий подразник у різних особин може викликати різний відгук, наприклад, один собака злякається нападу на неї і втече, інший – тієї ж породи – кинеться на свого нападника). Що ж стосується людини, то реакція різних людей на одну й ту ж саму інформацію може бути вкрай різною, включаючи непередбачувану.

Однак докорінність відмінності людини як суб’єкта пізнання від усіх інших живих істот полягає зовсім не в різноманітності реакцій різних людей на однаковий подразник, а в тому, що лише людина спроможна не обмежувати своє пізнання світу лише здобуттям інформації.

Інформація – це завжди відповідь (відгук, відлуння) на запит, що надсилається суб’єктом пізнання до об’єкту: «що?», «де?», «коли?», «скільки?», «який?» («яка?», «які?») й таке інше. Спрямовувати – в тій чи іншій формі – запит, що стосується цих питань й одержувати – в той чи інший спосіб – відповідну інформацію з боку об’єкта спроможні різні живі істоти. Але жодна з живих істот, окрім людини, не має здатності задавати питання: «чому?», «навіщо?», «задля чого?», «кому це вигідно?» – і – як наслідок – не спроможна отримувати на них відповіді. Необхідним і достатнім доказом цього твердження може служити той факт, що серед дітей самим популярним питанням і при цьому саме таким, яким діти найбільш дошкуляють дорослим, є питання «чому?». Якщо ж позбавити дитину можливості задавати це питання і отримувати на нього відповідь, людина з цієї дитини не відбудеться. Саме це трапляється в кожному з випадків, коли людське немовля було вигодуване іншими ссавцями (вовками, шакалами, мавпами). Якщо ж суттєво обмежувати дитину щодо питання «чому?», то в подальшому її розумові здібності виявляються обмеженими.

Людину – настільки, наскільки вона – людина – цікавить не тільки явище як таке, а й його сутність. Тобто, процес пізнання людиною світу двоєдиний: він – і процес отримання інформації, і – процес осягнення сутності. Якщо перше досягається шляхом сенсорного контакту (безпосереднього або ж опосередкованого) з обєктом, то друге – виключно розумовою діяльністю. Перше стосується фактів, стосовно до яких доречно поняття достовірність (недостовірність). Друге – думок. Саме лише по відношенню до думок, як це цілком слушно стверджував Аристотель, може застосовуватись поняття істинне, протилежністю до якого є хибне.

Факт не може бути ані хибним, ані істинним. Достовірність або ж, навпаки, недостовірність факту при певних умовах можна встановити цілком вичерпано й однозначно, але не існує таких умов, забезпечення яких дало б змогу вичерпано й однозначно, раз і назавжди, дати відповідь на питання «чому?», оскільки кожна відповідь на це питання породжує нове «чому?», і так до нескінченності.

Об’єктивною передумовою цілком закономірного існування і агностицизму, і його протилежності – гносеології є саме розбіжність у розумінні того, що таке пізнання. Якщо воно лише надбання інформації, то для агностицизму немає жодної реально існуючої підстави. Якщо ж воно лише осягнення сутності, то немає жодної підстави для необмеженого гносеологічного оптимізму, оскільки останній базується на ствердженні безумовної можливості дати вичерпану відповідь на питання «чому?» в кінцевому його варіантові.

Насправді ж пізнання не є «або надбання інформації, або осягнення сутності». Воно – «і це, і те».

Якщо отримати ту чи іншу необхідну і при тому достовірну інформацію – це лише справа «техніки» і часу, то досягти кінцевого осягнення сутності – завдання, яке не має рішення в будь-якій реальній перспективі.

Саме тому Гегель стверджував: «Істина – не результат, а процес», бо не існує й не може існувати достеменної, беззаперечної, кінцевої відповіді на «кінцеве», «остаточне», «останнє» питання «чому?». Є лише нескінченний процес нескінченного наближення до істини, «схопленої думкою».

Саме в цьому полягає зміст кантівської «речі в собі» як «останньої» відповіді на «останнє» «чому?», як такої, що не може бути пізнаною.

Саме в цьому ключ до розуміння висловлювання Джордано Бруно: «Пізнання не має пересичення».

Саме в цьому – вирішення «парадоксу Сократа»: «Я знаю тільки те, що я нічого не знаю» насправді означає: «Я знаю, що я нічого не знаю до кінця».

Ми як людство, в даному випадку ми – як універсальний суб’єкт пізнавальної діяльності (наша універсальність полягає в тому, що ми спроможні в своїй пізнавальній діяльності клопотатись і про здобуття інформації, і про осягнення сутності) маємо необмежену здібність до пізнання будь-чого, і обмежену (межами наших конкретно-історичних можливостей) спроможність до пізнання будь-якого «будь-що».

Розвиваючи інструменти (як матеріальні, тобто, предметно-речовинні, так і ідеальні, тобто такі, що спрямовані на вдосконалення наших розумових «знарядь» – методів, теоретичних засобів), ми як людство будемо крок за кроком, де – поступово («еволюційно»), де – стрибкоподібно («революційно») наближатись до Абсолютної Істини, яка і не існує, і, водночас, існує.

Вона не існує як остаточна точка, остання ланка в нескінченному ланцюзі пізнання.

Вона існує як лінія – своєрідна асимптота, тільки якою й можна графічно зобразити Абсолютну Істину.

Людське пізнання як процес осягнення сутності – це нескінченне наближення до Абсолютної Істини як асимптоти, відстань до якої – на відміну від обрію, що, як відомо, теж недосяжний, але відстань до якого константна (див. нижче: словник) – постійно скорочується. Це скорочення відбувається завдяки не спадаючий активності універсального суб’єкта пізнання, тобто – Людини Розумної.

Як і сама людина, її пізнавальна діяльність історично трансформувалась: із суто утилітарної, спрямованої на досягнення виключно меркантильних (див нижче: словник) цілей, вона видозмінювалась у діяльність по освоєнню (не плутати з присвоєнням, тобто – привласненням, тобто з забезпеченням монопольного володіння, розпорядження і користування) світу (тобто на перетворення його з чужого, страхітливого, ворожого людині на «свій», тобто, дружній, сприятливий, «доброзичливий»). Під освоєнням розуміється те, що свого часу Григорій Сковорода визначив терміном «спорідненість», маючи на увазі відповідність і узгодженість із сутнісними запитами людини як Людини Розумної. Дарма, що Григорій Савович використовував цей термін виключно по відношенню до запитів людини щодо змісту її праці. Сенс цього напрочуд влучного терміну може бути цілком доречно поширений на будь-яку діяльність людини, властиву Людині.

«Споріднена» людині пізнавальна діяльність виходить далеко за межі безпосередньо споживацького інтересу як окремої людини, так і людства в цілому, і перетворюється у відносно самостійну галузь, прямий зв’язок якої з прагматичними, тобто – сьогоденними й цю-хвилинними запитами (чи то даної особи, чи то певної соціальної групи) не завжди простежується і, навіть, не завжди існує. Це, безумовно, не означає, що результат такої пізнавальної діяльності нікому не потрібний. Це лише свідчить про те, що попит на її результат поки що відкладений, але згодом він неодмінно виникне, як це вже було з багатьма відкриттями й винаходами.

Форми й методи наукового пізнання

Наскільки істина є «не результат, а процес», настільки і її пошук є процес, спрямований не тільки й не стільки на отримання безпосередніх, втілених в суто матеріальні блага, результатів. Як написав в своєму «Досліді про людське міркування» Джон Локк, «пошук істини нагадує соколине мисливство, коли кожний крок на шляху до здобичі стає не тільки самим новим, а й самим найкращим, в усякому разі на якийсь час». Цю, висловлену Дж. Локком, думку через двісті років фактично підтримав і підхопив академік Л.Д.Ландау, сказавши (цілком у дусі ейнштейнівських жартів): «Наука є спосіб задоволення власної цікавості за рахунок держави».

Обидва ці знамениті фізики, як і їх не менш знані колеги – В.Гейзенберг, Н.Бор, продовжуючи класичні традиції своїх попередників – Г.Галілея, і І.Ньютона «виявили і запровадили такі методологічні принципи (простоти, симетрії, естетичної завершеності, відповідності, доповняльності), які згодом стали загальнонауковими і органічно вплелися в канву філософсько-методологічних досліджень» (див: Дротянко Л.Г. Феномен фундаментального і прикладного знання – К., 2000).

Наука як відносно самостійна галузь людської діяльності, що спрямована на забезпечення «пізнавального попиту», на сьогодні має і свою, достатньо складну структуру, і інфраструктуру, і власну методологію, яка, втім не є чимось абсолютно автономним, відірваним від філософської. Навпаки, своїм корінням наукова методологія має вже відомі з попередніх розділів даного видання діалектичний і метафізичний, тобто, протилежні одне одному філософські методи, що знаходяться по відношенню одне до одного в стані єдності і боротьби. Інакше й бути не могло й не може, бо перший з них виражає собою необхідність при дослідженні будь-якого явища враховувати всі дійсно існуючі його зв’язки: як із іншими явищами, так і ті, що існують в ньому самому, а другий – це відсторонення, відгалуження, відмежування від усього різноманіття реально існуючих зв’язків заради однобічно спрямованого досліду.

Як давно-відомі (аналіз і синтез, індукція і дедукція, систематизація і класифікація, моделювання), так і новостворювані наукові методи – логічного атомізму, феноменологічний, герменевтичний (див., відповідно, нижче: словник) і т.ін. – мають кожний свою власну сферу потенційно ефективного й результативного їх застосування і використання, але кожен з них є окремим проявом чи то діалектичного, чи то метафізичного методу – в залежності від їх відношення до всієї сукупності дійсних (тобто, за Гегелем, тих, що існують з необхідністю) зв’язків.

В науці, як і в медицині, існують сильнодіючі і слабо діючі засоби (методи). Вибір оптимального для даного конкретного випадку метода (засобу) лікування (вирішення проблеми) має визначатись конкретними особливостями захворювання й хворого (специфікою й глибиною проблеми).

Як відомо, не слід стріляти з гармати по горобцях. Північні мисливці не ходять полювати на білку чи соболя з дробовою рушницею. Якщо для вирішення певної проблеми достатньо застосувати, скажімо, герменевтичний або ж феноменологічний метод, саме ним і слід користуватись. Для вирішення ж глобальних, широкомасштабних, глибоко укорінених проблем необхідно застосовувати й відповідний метод, за допомогою якого стане можливим урахування всіх суттєвих, дійсних, істотних зв’язків, що існують в цій проблемі, тобто, за визначенням, діалектичний метод.

Пізнання та практика

В системі пізнавальної діяльності людини як універсального суб’єкта пізнання існує унікальний елемент, що має властивість пов’язувати в собі ідеальне (думку) й матеріальне (предметно-речову дію). Цей елемент – практика. Саме завдяки такій своїй властивості практика виявляється спроможною стати дійсно ефективним і результативним критерієм істини. Достатньо згадати широко відомий приклад, повязаний із відкриттям восьмої планети Сонячної системи (нептуна). Її було відкрито «на кінчику пера» французьким астрономом Леверьє завдяки виявленій ним невідповідності руху сьомої планети (Урана) відносно розрахункам. Леверьє висунув припущення: якщо є відхилення від розрахунків, то має бути фактор, який викликає це відхилення. Таким фактором могло бути лише крупне космічне тіло, а оскільки його вплив на рух Урана був постійно діючим, то таким тілом мала бути планета. Було обчислено багато її характеристик, хоча саме її існування було не більш, ніж гіпотеза. Однак, коли іншому відомому астроному – Галле вдалось створити новий, більш потужний телескоп ніж ті, що до того існували, гіпотеза Леверьє стала науковим фактом. Тобто, практика як критерій істини не є справою рук і мозку однієї окремої людини, якою б геніальною вона ні була, а є прерогативою розуму і дії Людини Розумної, людської спільноти, яка, саморозвиваючись, розвиває і свою суспільно-історичну практику, і через її розвиток розвивається сама.

Спадкоємність, наступність, спадковість теоретичної й практичної діяльності є тією запорукою, яка забезпечує безперервність і нескінченність пізнання людиною світу й самого себе в цьому світі.

Основні терміни

Абсолютна істина – повна беззаперечна відповідність знання дійсності, ідеал пізнавальної діяльності, до якого людське пізнання безкінечно наближується, ніколи його не досягаючи як кінцевого результату.

Агностицизм – філософське вчення, що заперечує можливість пізнання сутності речей і закономірностей розвитку дійсності.

Гносеологія вчення про сутність і закономірності пізнання, теорія пізнання.

Епістемологія – те саме, що й гносеологія. Використовується в англомовних країнах.

Інформація – відомості про об’єкт, зафіксовані в той чи інший спосіб суб’єктом пізнання.

Методологія – вчення про методи пізнання й перетворення світу; сукупність прийомів дослідження, що їх застосовують у будь-якій науці відповідно до специфіки об’єкту її пізнання.

Обєкт – те, на що спрямована пізнавальна активність субєкта.

Практикапредметно-речова діяльність, що спирається на надбані людством знання.

Скептицизм – філософська концепція, що піддає сумніву можливість достовірного пізнання світу й існування надійного критерію істини.

Субєкт – джерело пізнавальної активності.

Питання та завдання для самоконтролю.

1. Яким чином відбувається процес взаємодії суб’єкта і об’єкта в процесі пізнання?

2. Що таке агностицизм і яким чином він пов’язаний із скептицизмом?

3. Що таке інформація? В чому полягає її звязок із знанням? В чому різниця між ними?

4. В чому саме полягає двоєдність пізнання людиною світу?

5. Чи існує абсолютна істина?

6. Поясніть, як ви розумієте вислів Джордано Бруно: «Пізнання не знає пересичення»?

7. Які існують методи наукового пізнання?

8. Які принципи наукового пізнання Вам відомі?

Література:

Основна:

Алексеев В.П., Панин А.В. Философия. Учебник. – М.: Проспект, 1999. – С. 117-146; 187-230; 321-342.

Введение в философию: Учебник для вузов. В 2-х ч. Фролов И.Т., Араб-Оглы Э.А., Арефьева Г.С. и др. – М.: Политиздат, 1989. – Ч.2. – С. 318-415.

Введение в философию: Учебное пособие для вузов. Авт. кол. Фролов И.Т. и др .– М.: Республика, 2003. – С.452-484.

Канке В.А. Философия. Исторический и систематический курс: Учебник для вузов. – М.: Логос, 2002. – С. 167-193.

Філософія: Навчальний посібник / за ред. Надольного І.Ф. – К.: Вікар, 1997. – С.261- 335.

Філософія: Підручник / за ред. Бичко І.В. – К.: Вища школа, 2001. – С.162-192.

Філософія: Посібник для студентів вищих навчальних закладів Проичепій Є.М., Черній А.М., Гвоздецький В.Д., Чекаль Л.А. – К.: Академія, 2001. – С.292-316.

Додаткова:

Гуревич П.С. Основы философии: Учебник – М.: Гардарики, 2000 – С. 204-225.

Дротянко Л.Г. Фундаментальне та прикладне знання як соціокультурна і праксеологічна проблема: Монографія. – К.: Четверта хвиля, 1998. – С. 94-170.

Шаповалов В.Ф. Основы философии. От классики к современности, изд. 2-е, доп: Учебное пособие для вузов. – М.: ФАИР-ПРЕСС.2000. – С.414-456.

Першоджерела

Бэкон Ф. Новый Органон – Соч. В 2-х т. – М.: Мысль, 1978. – Т.2. – С.12 – 19.

Гегель Г.В.Ф. Философская пропедевтика // Работы разных лет. В 2-х т – М.: Мысль, 1970. – С. 11 – 15.

Кант И. Критика чистого разума – Симферополь: Реноме, 1998 – С.72 – 75.

Мир философии: Книга для чтения. В 2-х ч. М.: Мысль, 1991 – С.498 – 499; 508 – 509; 543 – 549.

Рассел Б. Человеческое Познание. Его сферы и границы. – М.: Мысль, 1997. – С.158 – 174.

ПІЗНАННЯ ТА ОСВОЄННЯ ЛЮДИНОЮ СВІТУ

Арістотель

... якщо немає чуттєвого сприйняття, то з необхідністю є відсутнім і будь-яке знання, якого не можна набути, якщо ми не навчаємося або через наведення, або через доведення. Доведення ж виходить з загального, наведення – з часткового; однак споглядати загальне не можна без опосередкування наведенням, бо і так зване абстрактне пізнається через наведення, а саме якщо хтось хоче показати, що певні притаманні кожному роду властивості хоча і не існують окремо, але можуть розглядатися відокремлено одне від одного, оскільки кожне з них є чимось визначеним. Але отримати умови від шляхом наведення не можна тим, хто позбавлений чуттєвого сприйняття, бо чуттєве сприйняття є спрямованим на одиничне, адже інакше отримати про нього знання неможливо. І справді, як знання одиничного за посередництвом загального є неможливим без наведення, так і знання його через наведення є неможливим без чуттєвого сприйняття.

Аристотель Друга аналітика

Кузанський М.

Наш конечний розум, рухаючись шляхом уподібнень, не може тому в точності осягти істину речей. Адже істина не буває більше і менше, вона заключається в чомусь неділимому і, крім як самою істиною, нічим в точності виміряна бути не може, як круг, буття якого міститься в чомусь неділимому, не може бути виміряний не кругом. Не будучи істиною, наш розум також ніколи не осягне істину настільки точно, щоб вже не міг осягати її все точніше без кінця, і відноситься до істини, як багатокутник до круга: будучи вписаним в круг, він тим більше йому подібне, чим більше кутів має, але навіть при множенні своїх кутів до безкінечності, він ніколи не стане рівним кругу, якщо не перейде в тотожність з ним.

Так, про істину ми явно знаємо тільки те, що в точності, як є, вона невловима: наш розум відноситься до істини, як можливість – до абсолютної необхідності, яка не може бути ні більше ні менше, чим вона є. Недаремно суть (quidditas) речей, істина сущого, неосяжна в своїй чистоті; і; хоч філософи її розшукують, ніхто не знайшов її як вона є. І чим глибше буде наша вченість в цьому незнанні, тим ближче ми підійдемо до істини.

Декарт Р.

...Вище благо, як показує навіть і окрім світла віри, один природний розум, є не що інше, як пізнання істини події першопричинам, тобто мудрість; заняття останньою і є філософія. Так як все це досить вірно, то неважко в тому переконатися, лише б правильно все було виведено. Але оскільки цьому переконанню суперечить досвід, який показує, що люди, більш за все зайняті філософією, часто менш мудрі і не так правильно користуються своїм розумом, як ті, хто ніколи не присвячував себе цьому заняттю, я бажав би тут коротко викласти, з чого складаються ті науки, якими ми тепер володіємо, і якої ступені мудрості ці науки досягають. Перша ступінь містить лише ті поняття, які завдяки власному світлу настільки ясні, що можуть бути отримані і без роздумів. Друга ступінь охоплює все те, що дає нам чуттєвий досвід. Третя – те, чому вчить спілкування з іншими людьми. Сюди можна приєднати, на четвертому місці, читання книг, звичайно не всіх, а переважно тих, які написані людьми, здатними наділити нас гарними настановами; це як би вид спілкування з їх творцями. Вся мудрість, якою звичайно володіють, отримана, на мій погляд, цими чотирма способами. Я не включаю сюди божественне одкровення, бо воно не поступово, а разом підіймає нас до безпомилкової віри...

* * *

Про основи людського пізнання

1. Людині, яка досліджує істину, необхідно хоча б раз у житті взяти під сумнів усі речі наскільки вони можливі.

... нас відволікає від істинного пізнання безліч забобонів; очевидно, ми можемо позбавитися їх лише в тому разі, якщо хоч один раз у житті постараємося засумніватися в усіх тих речах, відносно достовірності котрих ми маємо хоча б найменшу підозру. [...]

4. Чому ми можемо сумніватися в чуттєвих речах, ... по-перше, тому що ми помічаємо, що чуття інколи помиляються, а розсудливість вимагає ніколи не довіряти надто тому, що хоча б один раз нас обмануло; [...]

7. Ми не можемо сумніватися у тому, що, поки ми сумніваємося, ми існуємо: це - перше, що ми пізнаємо в ході філософствування.

Отож, відкинувши все те, відносно чого ми можемо якимось чином сумніватися, і, більш того, вважаючи всі ці речі хибним, ми з легкістю допускаємо, що ніякого Бога нема і нема ні неба, ні яких-небудь тіл, що самі ми не маємо ні рук, ні ніг, ні якого б то не було тіла; однак не може бути, щоб внаслідок всього цього ми, думаючи таким чином, були нічим: бо гадати, що мисляча річ саме у той самий час, коли вона мислить, не існує, буде явним протиріччям. А тому, положення Я мислю, отже, я існую первинне й достовірніше з усіх, які можуть постати перед ким-небудь у ході філософствування. [...]

9. Що таке мислення.

Під словом "мислення" я розумію все те, що здійснюється ,у нас усвідомлено, наскільки ми це розуміємо. Отже, не лише розуміти, хотіти, уявляти, але також і відчувати є те ж саме, що мислити. [...]

* * *

Основні правила методу

[...] ... подібно до того, як численність законів нерідко служить приводом для виправдання пороків і державою краще управляється, коли законів небагато, але їх строго дотримуються, так і замість великої кількості правил, що складають логіку, я дійшов висновку, що було б достатньо чотирьох наступних, тільки б я твердо вирішив постійно додержуватись їх без єдиного порушення.

Перше ніколи не приймати за істинне нічого, що я не визнав би за таке з очевидністю, тобто пильно уникати поспішності і упередження і включати до своїх суджень тільки те, що постає перед моїм розумом настільки ясно і чітко, що ніяк не зможе дати привід для сумніву.

Друге ділити кожну з розглянутих мною трудностей на стільки частин, скільки потребується, щоб краще їх розв'язати.

Третє розміщувати свої думки в певному порядку, починаючи з предметів найпростіших і легкопізнаваних, і сходити мало-помалу, як сходинками, до пізнання найбільш складних, допускаючи існування порядку навіть серед тих, котрі в природному перебігу речей не передують один одному.

І останнє - робити повсюди переліки настільки повні і огляди настільки всеохоплюючі, щоб бути впевненим, що нічого не пропущено. [...]

Декарт Р.Міркування про метод

Берклі Дж.

Деякі істини є настільки близькими та очевидними для розуму, що людині потрібно лише розплющити очі, щоб (їх збагнути). Такою ( очевидною) я вважаю ту важливу істину, що весь небесний хор і зелені шати, словом, усі тіла. Що утворюють величну світобудову, не мають якоїсь субстанції поза духом, що їхнє існування (esse) полягає в тому, щоб сприйматися, або бути знаними. Якщо ж вони не сприйняті мною, або не існують у моїй душі, чи то в душі іншого створеного духу, то вони мусять або зовсім не існувати, або існувати в душі якогось вічного духу. Було б повним абсурдом приписувати (цим речам) існування незалежне від душі. Для того щоб це осягнути, читачеві потрібно лише поміркувати й спробувати відокремити в його власних думках буття чуттєвих речей від їхнього сприйняття.

Щодо чуттів, то вони дають нам знання лише про наші чуттєві ідеї або ті речі, котрі, як їх не називай, безпосередньо сприймаються у відчуттях. Одначе вони не свідчать про те, що існують якісь речі, незалежні від душі або нашого сприйняття, хоча вони (можливо), є подібними до сприйнятих. Це визнається самими матеріалістами. Таким чином, залишається одне: якщо ми взагалі маємо певне знання про зовнішні речі, це знання досягається завдяки розуму, який висновує їхнє існування з того, що безпосередньо сприйнято відчуттями.

Беркли Дж.Трактат про принципи людського знання.

Гельвеций К.

Щоб зрозуміти, що таке розум в цьому останньому значенні, потрібно вияснити причини утворення наших ідей.

У нас є дві здібності, чи якщо посмію так висловитися, дві пасивні сили, існування яких всіма чітко усвідомлюється.

Одна – здібність отримувати різноманітні враження, здійснювані на нас зовнішніми предметами; вона називається фізичною чуттєвістю.

Інша – здібність зберігати враження, здійснене на нас зовнішніми предметами. Вона називається пам’яттю, яка є не що інше, як продовжуване, але ослаблене відчуття.

Ці здібності, в яких я бачу причину утворення наших думок і які властиві не лише нам, а й тваринам, збуджували б в нас, однак, лише нікчемне число ідей, якби вони не були в нас пов’язані з відомою зовнішньою організацією.

Гельвеций К.Про розум.

Кант І.

Передмова до першого видання

Наше століття - власне століття критики, якій повинно підпорядковуватися все. Релігія на основі своєї святості і законодавство на основі своєї величі воліють поставити себе поза цією критикою. Отож в такому разі вони справедливо викликають підозру і втрачають право на щиру повагу, яку виявляє розум до того, що може стояти перед його вільним і відкритим випробуванням. [...] Такий суд є не що інше, як критика самого чистого розуму.

Я розумію під цим не критику книг і систем, а критику здатності розуму взагалі відносно всіх знань, до яких він може прагнути незалежно від усякого досвіду, отже, вирішення питань про можливість і неможливість метафізики взагалі і визначення джерел, а також обсягу і границь метафізики на основі принципів. [...]

* * *

Вступ

І. Про відмінність чистого й емпіричного пізнання

[...] Ми будемо називати апріорними знання, безумовно незалежні від усякого досвіду, а не незалежні від того чи іншого досвіду, їм протилежні емпіричні знання, чи знання, можливі тільки а posteriori, тобто з допомогою досвіду. В свого чергу з апріорних знань чистими називаються ті знання, до яких зовсім не примішується ніщо емпіричне. Так, наприклад, положення «усяка зміна має свою причину» є положення апріорним, але не чистим, оскільки поняття зміни може бути отриманим лише з досвіду...

II. Ми маємо деякі апріорні пізнання і навіть звичайний розсудок ніколи не буває без них

Йдеться про ознаку, за якою ми можемо впевнено відрізнити чисте знання від емпіричного. Хоча ми з досвіду дізнаємося, що об'єкт має ті чи інші властивості, але ми не дізнаємося при цьому, що він не може бути іншим. Тому, по-перше, якщо є положення, що мислиться разом з його необхідністю, то це - апріорне судження; якщо до того ж це положення виведене виключно з таких, які самі в свою чергу необхідні, то воно, безумовно, апріорне положення. По-друге, досвід ніколи не надає своїм судженням істинної чи строгої всезагальності, він повідомляє їм тільки умовну і порівняльну всезагальність (через індукцію), так що це повинно, відповідно, означати наступне: наскільки нам досі відомо, винятків з того чи іншого правила не зустрічається. Отже, якщо яке-небудь судження мислиться як строго всезагальне, тобто так, що не допускається можливості виключення, то воно не виведене з досвіду, а є безумовно апріорним судженням. Отож, емпірична всезагальність є лише довільним підвищенням значущості судження від того ступеня, коли воно має силу для більшості випадків, на той ступінь, коли воно має силу для всіх випадків, як наприклад, в положенні "всі тіла мають тяжкість". Навпаки, там, де строга всезагальність належить судженню по суті, вона вказує на особливе пізнавальне джерело судження, а саме: на здатність до апріорного знання. Отже, необхідність і строга всезагальність є вірними ознаками апріорного знання і нерозривно зв'язані одна з одною. [...]

III. Філософія потребує науку, яка визначила б можливість, принципи і обсяг усього пізнання а priori

[...] Неминучими проблемами самого чистого розуму є Бог, свобода і безсмертя. А наука, кінцевою метою якої є з допомогою всіх своїх засобів домогтися лише вирішення цих проблем, називається метафізикою; її метод спочатку є догматичним, тобто вона впевнено береться за вирішення [цієї проблеми] без попередньої перевірки здатності чи нездатності розуму до такого великого починання. [...]

VII. Ідея і розділ особливої науки, що називається критикою чистого розуму

Загальне зауваження до трансцендентальної естетики

... Які речі в собі і відособлено від усієї сприйнятливості нашої чуттєвості, нам цілком невідомо. Ми не знаємо нічого, крім властивого нам способу сприймати їх, котрий до того не є обов'язковим для всякої істоти, хоча і повинен бути притаманним кожній людині. Ми маємо справу тільки з цим способом сприймання. Простір і час є чистими формами його, а відчуття взагалі є його матерією. Простір і час ми можемо пізнавати тільки а priori, тобто до всякого дійсного сприйняття, і тому вони називаються чистим спогляданням; відчуття ж є тим у нашому пізнанні, завдяки чому воно називається апостеріорним пізнанням, тобто емпіричним спогляданням. Простір і час, безумовно, з необхідністю належать нашій чуттєвості, якими б не були наші відчуття; відчуття можуть бути вельми різними. Якби це наше споглядання ми могли довести до найвищого ступеня ясності, то цим ми все-таки не наблизились би до властивостей речі в собі. В усякому разі ми знали б тільки повнотою наш спосіб споглядання, тобто нашу чуттєвість, та й то тільки за умови простору і часу, які первісно притаманні суб'єкту; але чим могли б бути речі в собі, ми ніколи не могли б дізнатися шляхом найяснішого пізнання явищ їх, котрі тільки нам і даються. [...]

Кант І.Критика чистого розуму

Ленін В.І.

... Звідси випливають три важливі гносеологічні висновки:

1) Існують речі незалежно від нашої свідомості, незалежно від нашого відчуття, поза нами, бо безсумнівно, що алізарин існував учора в кам'яновугільному дьогті. і так само безсумнівно, що ми вчора нічого не знали про це існування, ніяких відчуттів від цього алізарину не діставали.

2) Рішуче ніякої принципіальної різниці між явищем і річчю в собі немає і бути не може. Різниця є просто між тим, що пізнане, і тим, що ще не пізнане, а філософські вигадки відносно особливих граней між тим і другим, відносно того, що річ в собі знаходиться „по той бік” явищ (Кант), або що можна і треба відгородитися якоюсь філософською перегородкою від питання про непізнаний ще в тій чи іншій частині, але існуючий поза нами світ (Юм), все це пуста нісенітниця, виверт, видумка.

3) В теорії пізнання, як і в усіх інших галузях науки, слід міркувати діалектично, тобто не припускати готовим і незмінним наше пізнання, а розбирати, яким чином з незнання являється знання, яким чином неповне неточне знання стає повнішим і точнішим.

Прихильники лінії Канта і ІОма (в числі останніх Мах і Авенаріус, оскільки вони не є чисті беркліанці) називають нас, матеріалістів, „метафізиками” за те, що ми визнаємо об'єктивну реальність, дану нам в досвіді, визнаємо об'єктивно, незалежне від людини, джерело наших відчуттів. Ми, .матеріалісти, слідом за Енгельсом, називаємо кантіанців і юмістів агностиками за те, що вони заперечують об'єктивну реальність як джерело наших відчуттів. Агностик слово грецьке; а значить по-грецькому не; gповіs знання. Агностик говорить: не знаю, чи є об'єктивна реальність, відбивана, відображувана нашими відчуттями, об'являю неможливим знати це (див. вище слова Енгельса, який викладав позицію агностика). Звідси заперечення об'єктивної істини агностиком і терпимість, міщанська, філістерська, полохлива терпимість до вчення про лісовиків, домовиків, католицьких святих і тому подібні речі. Мах і Авенаріус, претенціозно висуваючи „нову” термінологію, „нову” нібито точку зору, на ділі повторюють, плутаючись і збиваючись, відповідь агностика: з одного боку, тіла є комплекси відчуттів (чистий суб'єктивізм, чисте беркліанство); з другого боку, якщо перехрестити відчуття в елементи, то можна мислити їх існування незалежно від наших органів чуттів!...

Бути матеріалістом значить визнавати об’єктивну істину, яку відкривають нам чуттів. Визнавати об’єктивну, тобто незалежну від людини і від людства істину, значить так чи інакше визнавати абсолютну істину. ....

Ленін В.І Матеріалізм і емпіріокритицизм..

Віндельбанд В.

Будь-яке людське пізнання рухається поміж двома полюсами: на одному боці знаходяться окремі відчуття, на іншому – загальні положення, що виражають відомі правила про можливі відношення між відчуттями. Все наукове мислення має за свою задачу підвести відчуття, за допомогою логічних форм з’єднання, під ці загальні правила. Саме тому в основі всіх логічних форм лежить ідея зв’язку одиничного з загальним, залежності першого від останнього. Все наше пізнання складається в поєднанні найбільш загального з найбільш одиничним за допомогою проміжних ланок, що створюються мисленням.

Віндельбанд В .Прелюдії. Філософські статті і промови.

Поппер К.

Можливо, як уявляєте, виділити чотири різних шляхи, по яким відбувається перевірка теорії. По перше, це логічне порівняння отриманих наслідків одного з одним, при допомозі якого перевіряється внутрішня несуперечливість системи. По-друге, це дослідження логічної форми теорії з метою визначити, чи має вона характер емпіричний, чи науковий, теорії чи, наприклад, є тавтологічною. По-третє, це порівняння даної теорії з іншими теоріями, в основному з метою визначити, чи внесе нова теорія вклад в науковий прогрес в тому випадку, якщо вона виживе після її різноманітних перевірок. І наприкінці, по-четверте, це перевірка теорії за допомогою емпіричного застосування виведених з неї наслідків.

Поппер К.Логіка і зростання наукового знання.

Лакатос І.

Конвенціоналізм допукає можливість побудови будь-якої системи класифікації, що поєднує факти в деяке зв’язне ціле. Жодну систему конвенціаліст не розглядає як достовірну істину, а тільки як «істинну за домовленістю», (* за згодою, конвенцією). Справжній прогрес науки, відповідно до конвенціоналізму, є кумулятивним і здійснюється на міцному фундаменті «доведених» фактів. Зміни ж на теоретичному рівні носять тільки інструментальний характер. Теоретичний «прогрес» полягає лише в досягненні зручності («простоти»), а не в рості істинного змісту.

Лакатос І.Конвенціоналізм Історія науки та її раціональні реконструкції. // Структура і розвиток науки. З Бостонських досліджень по філософії науки.

Уайтхед А.Н.

Суб’єкт – це той, хто пізнає, об’єкт – це те, що пізнають. При такій інтерпретації об’єктно-суб’єктного відношення виявляється відношення того, що пізнають до того, хто пізнає. В даному висновку передбачається, що суб’єктно-об’єктні відношення є фундаментальною структурною схемою досвіду.

Уайтхед А.Н. Вибрані праці з філософії.

Тулмін Ст.

Філософське пояснення концептуального пізнання завжди вносить які-небудь припущення (хоча й нерозроблені) про тих механізмів, завдяки яким „чуттєві імпульси” „пропливають” в нервовій системі; проте нейрофізіологія в свою чергу має мати на увазі, що функції центральної нервової системи є інструментом удосконалення пізнання. Точно так само можемо певно зрозуміти інтелектуальний авторитет наших пізнань лише в тому випадку, якщо ми маємо на увазі соціально-історичні процеси, завдяки яким вони розвиваються в житті культури чи суспільства; однак, більш ясний аналіз цього інтелектуального авторитету в свою чергу дає нам засоби для розвитку більш точних ідей про самі ці процеси.

Тулмін Ст. Людське розуміння.

Полані М.

...Для мене знання – це активне осягнення речей, що вони пізнаються, дії, що вимагають особливого мистецтва. Акт пізнання здійснюється під дією впорядкування ряду предметів, які використовуються як інструменти чи орієнтири, та оформлення їх в мистецький результат, теоретичний або практичний. Можна сказати, що в цьому випадку наше усвідомлення цих предметів є „периферійним” щодо головного „фокусу осмислення” тієї цілісності, якої ми досягаємо в результаті. Орієнтири та інструменти – це лише орієнтири та інструменти; вони не мають самостійного значення. Вони покликані служити штучним продовженням нашого тіла, а це передбачає певну зміну індивідуальної діяльності. В такому сенсі акти осягнення неповоротні та не критичні.

Цим визначається особиста участь людини, яка пізнає в актах розуміння. Але це не робить наше розуміння суб’єктивним. <...> В кожному акті пізнання присутнє пристрасне вкладення особистості, яка пізнає, те що ця добавка – не свідоцтва, але насущно необхідний елемент знання.

Полані М.Особистісне знання.

Соловйов В.С.

Отже, ми отримали нове визначення істини, очевидно, більш змістовне, ніж попереднє. Зі сторони буття істина (точніше: істинне чи істинно суще) є річ, тобто те, що існує саме по собі поза суб’єктом і незалежно від нього, – істина є те ж саме, що реальність; зі сторони же знання відповідно до цього істина, як і реальність, є об’єктивно пізнаване, тобто те, що суб’єкт знаходить в собі як даність чи відчуває як незалежне від нього існуюче. Істинність знання визначається тут власним буттям його предмету чи зовнішньою реальністю: істинне лише таке знання, в якому ми відчуваємо буття іншого чи підлягаємо цьому буттю, як своєму безпосередньому предмету. Таким чином, критерій істини бачиться тут поза нами, поза тим, який пізнає, в незалежній від нього реальності зовнішнього предмету.

Істинне знання повинно бути реальним, тобто повинно виражати собою деякий дійсний предмет, що істина, як така, не може бути суб’єктивною фантазією чи видумкою, – це не підлягає будь-якому сумніву. Предметна реальність є перший необхідний признак, condition sine qua non істини.