Філософія. Лекція 7. ЗАХІДНА ФІЛОСОФІЯ КІНЦЯ ХІХ-ХХ СТОЛІТЬ PDF Друк

Філософія. Лекція 7. ЗАХІДНА ФІЛОСОФІЯ КІНЦЯ ХІХ-ХХ СТОЛІТЬ

1. Історичні та соціокультурні передумови формування західної філософської думки кінця ХIХ-ХХ століть.

2. Основні течії західної некласичної філософії:

а) «філософія життя»;

б) філософська антропологія;

в) екзистенціалізм та його основні напрями;

г) позитивізм: його сутність та історичні форми;

д) релігійна філософія.

1. Історичні та соціокультурні передумови формування західної філософської думки кінця ХIХ-ХХ століть.

Вивчаючи перше питання, студенти мають зрозуміти що, ретроспективний погляд на західну філософію кінця ХІХ – ХХ століть передбачає, перш за все, вивчення історичних та соціокультурних умов які склалися на той час у Західній Європі. Студентам також слід звернути увагу на характерні ознаки часу, що породжували низку глибоких соціальних зрушень та вплинули на зміни філософського осмислення проблеми людини, суспільства, сенсу історії тощо.

Науково-технічна революція, яка розпочалась „новітньою революцією в природознавстві” на зламі ХIХ-ХХ століть, виявила величезні перспективи освоєння земної і космічної природи, але разом з тим і глобальні проблеми людства: екологічну, демографічну, економічну, сировинну, енергетичну, проблему відвернення світової термоядерної війни тощо.

Перед філософами постала необхідність: по-новому осмислити одвічну проблему „людина - світ” і при цьому визначити своє відношення до „класичної” філософії якій були властиві віра в силу людського розуму як принцип у поясненні світобудови; віра в соціальний прогрес як поступальний процес реалізації розуму в історії людства; віра в здійснення розумної суспільної організації.

Новітня наукова революція порушила „класичну” ньютонівську ясність світорозуміння, а кризові явища у суспільстві, особливо катастрофічні події двадцятого століття (дві світові війни, встановлення тоталітарних, репресивних режимів тощо), підірвали „благодушну віру в історичний розум і прогрес, виявили ілюзорні засади історичного оптимізму.

У філософії почала посилюватися реакція проти класичного раціоналізму; акцент був перенесений на ірраціональний аспект дійсності. Вже Артур Шопенгауер (1788-1860) вбачав сутність світу не в розумі, а у позасвідомій „світовій волі”, первинній по відношенню до уявлення та розуму. Головною його працею, в якій він досконало розвив концепцію ірраціоналізму, став твір «Світ як воля і уявлення». Продовжує цю лінію у філософії Фрідріх Ніцше (1844-1900) та інші філософи – ірраціоналісти.

Студенти повинні зрозуміти, що філософське життя Європи другої половини ХІХ ст. визначало багатоманітність течій, світоглядних настанов на світ і людину, співіснування протилежних напрямів.

2. Основні течії західної некласичної філософії:

а) „Філософія життя”

Приступаючи до вивчення другого питання теми, студентам слід звернути увагу на той факт, що наприкінці ХІХ - у першій чверті ХХ століття в Європі набула популярності світоглядна думка, яка проголосила життя основним предметом філософії.

Ф.Ніцше (1844-1900) був одним із засновників напряму, який набув назви „філософії життя”, різні варіанти якого розробляли Г.Зіммель, В.Дільтей, О.Шпенглер, А.Бергсон, З.Фрейд та інші. Філософи цього напряму відійшли від характерної для класичної філософії теми раціонального освоєння світу. Їх мало цікавив об’єктивний світ, а більш хвилювала людина як земна біологічна істота – із стихією волі та позасвідомими потягами. Якщо в системах німецької класичної філософії воля визначалася через розум, а свобода волі означала свободу усвідомленого вибору, то такі філософи як А.Шопенгауер та Ф.Ніцше утверджують первинність волі стосовно всіх інших проявів духовного життя, в тому числі й стосовно розуму.

„Філософія життя” знаменувала собою поворот до людини, її проблем і переживань. Якщо для класичної філософії основною тезою було - „істина понад усе”, то для філософії життя „людина понад усе”.

Фрідріх Ніцше, продовжуючи розвивати ідею ірраціональної філософії А.Шопенгауера про позасвідому „світову волю”, тлумачить її як „волю до влади”. Саме „воля до влади”, на думку Ніцше, є найглибшим принципом розвитку людського роду. Вона утверджує людське в людині, проте може породити і наступний еволюційний щабель – Надлюдину. Становище Надлюдини відносно людини таке саме, як становище людини відносно її тваринних пращурів.

Людина, вважав філософ, є проміжною стадією еволюції, що веде до Надлюдини. Вона не має самостійної цінності, а тому повинна подолати свій людський стан і вийти за його межі, стати Надлюдиною. У відомій праці „Так говорив Заратустра” Ф.Ніцше розгортає тему недоліків сучасної йому людини, яка є слабкою і хибною, бо не може подолати саму себе як істоту з величезними протиріччями. Щоб вирішити ці протиріччя і подолати свої хибності, людина повинна розвити в собі „волю до влади”, яка надана природою, але ж не має повного використання, бо не усвідомлюється самою людиною. Саме відсутність ясного розуму про свою внутрішню силу, веде людину до утворення різноманітних форм релігії, як зовнішньої опори. Саме релігія породжує догмат Бога на якого й спирається людина при вирішенні питання: що є добро, а що є зло? Сильна особистість сама повинна вирішувати свій шлях до добра, вважає філософ, не перекладаючи це на Бога.

Християнство, що культивує страждущу людину, за словами філософа, є релігією рабів. Благодіяння церкви на підтримку слабких призвели, на його думку, до погіршення європейської раси. Все благородне, мужнє, владолюбне, властиве вищому і найбільш вдалому типові „людина”, церква знищила. Тому він так пристрасно здійснює переоцінку основних християнських цінностей – любові до ближнього і співчуття до страждань іншого. Для мужніх людей, людей вищого типу, релігія є лише кайданами.

Переоцінюючи цінності, Ніцше змусив подивитися на культуру під кутом зору життєво-біологічних цінностей, які сприяють виживанню людини як біологічного виду. Європейська культура з християнськими догмами, на його думку, придушує в людині волю до влади, породжуючи слабку, хибну істоту. Де які дослідники вважають, що саме філософія Ф.Ніцше вплинула на формування ідеології фашизму та расизму. Але ж філософ у свої творах ніколи не висловлювався про панування однієї раси над іншою, його Надлюдина стоїть над расами і національностями. Ідея про волю до влади над собою – центральна у творчості Ніцше. Саме воля повинна вивести людину із сутінок на світло, породжуючи нову повноту життя.

Ідеї Ф.Ніцше набули величезного впливу як на сучасних йому філософів, так і на подальшу філософську думку ХХ століття. Саме його ідеї про „позасвідоме” як основу буття, про культуру, що подавляє біологічні потяги та породжує невротичну людину і „невротичну культуру” вплинули на відомого австрійського лікаря, що досліджував неврози (психічні зриви), засновника психоаналізу – З. Фрейда (1856-1939).

Психоаналіз це один із методів психотерапії та психологічне вчення, в основі якого лежить визнання домінуючої ролі позасвідомого в житті людини.

На основі психоаналізу З.Фрейд пропонує свою філософську концепцію людини та культури, яку в подальшому коригують та розвивають відомі філософи неофрейдисти – Е.Фромм, К. Хорні та інші.

Близькі до «філософії життя» ідеї З.Фрейда мають свої особливості. На відміну від Шопенгауера та Ніцше, в концепціях яких позасвідомі потяги тлумачились як якась неземна сила, засновник психоаналізу надає їм біологічного характеру, який має риси еротичної та деструктивної спрямованості. Філософ вирізняє дві групи інстинктів: «інстинкти життя» й «інстинкти смерті». Перша група інстинктивних потягів – «Ерос», призначена для підтримки життя й розмноження виду. Друга група – інстинкти смерті «Танатос» - лежать в основі всіх виявів жорстокості, агресії, самогубств і вбивств. Взаємодією й протидією цих позасвідомих сил визначається розвиток особистості й культури. Енергія інстинктів може бути придушена чи «сублімована» ( тобто направлена на інші цілі) через певні інститути культури.

Культура у філософії Фрейда трактується не однобічно. З одного боку, здібностей, а з іншого (через обмеження позасвідомих потягів) є причиною неврозів. Щоб людське життя гармонійно розвивалося, біологічній енергії позасвідомих потягів треба дати можливість реалізувати себе у вигляді різних форм культурної діяльності. Описуючи різні способи пристосування людини до життя в суспільстві, З.Фрейд доходить висновку, що найефективнішим способом «утечі від страждань» є «творча професійна діяльність», оскільки лише вона може надати задоволення і принести щастя у процесі життя.

Філософська концепція З.Фрейда про людину вже більше чим півстоліття постає у центрі уваги дослідників і носить дискусійний характер. Але ж, без сумніву, заслуга мислителя полягає в тому, що він зробив позасвідоме психічне предметом свого аналізу, намагався розкрити механізми взаємодії позасвідомого і свідомого, дослідити динаміку розвитку людини у культурному середовищі. Його концепція багато в чому визначила культуру ХХ століття і вплинула на розвиток такого відомого філософського напряму як філософська АНТРОПОЛОГІЯ.

б) Філософська антропологія

Починаючи вивчення питання, студентам треба мати на увазі, що філософська антропологія ХХ століття почала свій розвиток у Німеччині і пов’язана з розробкою концепції людини таких видатних філософів як Макс Шелер, Гельмут Плеснер, Ернст Кассірер та інших.

Серед визначних попередників філософської антропології слід назвати І.Канта, Л.Фейербаха, А.Шопенгауера, Ф.Ніцше. Значний вплив на філософську антропологію здійснили психоаналіз З.Фрейда, феноменологія Е.Гуссерля, фундаментальна онтологія М.Гайдеггера.

Макс Шелер (1874-1928) вважається одним із фундаторів філософської антропології ХХ століття. У широкому розумінні деякі дослідники вважають цього мислителя ініціатором „переорієнтації” філософії на антропологічний спосіб мислення.

Головне своє завдання М.Шелер бачить у створенні цілісного вчення про людину, яке змогло б об’єднати найрізноманітніші антропологічні концепції, що існували у європейській культурі: теологічну, філософську і природничо-наукову.

Вивчення історико-філософських тлумачень людини дало підстави М.Шелеру для висновку, що мислителі минулого не виробили цілісного розуміння підвалин людського буття. Філософ шукає таку ідею людини, яка змогла б синтезувати підходи трьох різних антропологій. Він хоче знайти “сутнісне поняття людини”.

Пошук сутнісного визначення людини приводить М. Шелера до питання: що робить людину людиною? Відповідаючи на це важке питання філософ знаходить єдину категорією, яка здатна відбити специфіку людського буття в світі. Такою категорією, вважає М.Шелер, є “дух”. Останньому властиві такі риси і якості, котрі ніколи не може мати найрозвинутіша тварина. Серед них – здатність “дистанціюватися” від навколишнього світу, ставитися до нього “предметно”, усвідомлювати себе, або мати самосвідомість. Духовність, в філософії М.Шелера, утворює центр людини, яким визначається особистість. Тому тільки людина, оскільки вона підноситься над собою як живою істотою, може зробити предметом свого пізнання все, в тому числі й саму себе. Щодо цього тезису, мислитель формулює одне з найважливіших завдань філософської антропології, а саме – простежити, як з основної структури людського буття – духу формоутворюються всі специфічно людські надбання: мова, совість, інструменти, держава, ідея, міф, релігія, мистецтво, наука тощо.

Дух, за Шелером, може реалізувати себе у самопізнанні, у культурному творенні лише за умови, якщо він знайде ефективні засоби приборкання бурхливої енергії біологічних чинників “життя”.

Духовне начало в людині – це ціннісно-моральне начало. У ряді своїх праць філософ говорить про існування абсолютних цінностей в житті духу, які уможливлюють людське спілкування в просторі і часі культури. Любов – вищий прояв людяності і духовності – завжди спрямована не на саму цінність, а на носія цінності – на особистість.

Важливо підкреслити, що особистість у філософії М.Шелера не є суб’єктом пізнання, розуму чи розумної волі. Особистість – це насамперед “любляче буття”, а не “мисляче” і навіть не “воліюче” буття. Серед найважливіших атрибутів людського буття філософ зазначив чуттєві вияви любові і ненависті як фундаментальні онтологічні визначення людини.

Любов в філософії М. Шелера існує як прагнення, постійна тенденція до ціннісного вдосконалення, адже вона – матір самого розуму і духу. Найвищого значення, наголошує філософ, любов як найважливіший модус буття набуває тоді, коли стає динамічним чинником наближення до “первообразу Єдиного”, яким є вселюблячий, всезнаючий Бог.

Таким чином, аналіз філософської антропології свідчить, що зверненням до Бога як вищої духовно-ціннісної інстанції логічно завершуються всі антропологічні пошуки М.Шелера.

Звертаючись до питання теми, слід також розглянути філософські концепції людини, що набули свого розвитку у послідовників М.Шелера. Одним з найвідоміших послідовників Макса Шелера в Німеччині був Гельмут Плеснер (1892-1985). У своїй основній праці “Щаблі органічного і людина. Вступ до філософської антропології” Г.Плеснер, описуючи людину, виходить із того, що людина є завершенням еволюції органічного світу. Тому, осмисливши її взаємодію із зовнішнім середовищем, - можна за аналогією з будь-яким живим організмом – усвідомити сутність людського.

Тварина постійно перебуває сама в собі, обмежена інстинктивними формами поведінки свого виду. Людина здатна управляти своїми інстинктами, тому вона ексцентрична.

Ексцентричність людського буття для Плеснера – сутнісна характеристика людини. У кожний момент свого життя людина “інша щодо себе”. Її буття лежить за межами інстинктивно-раціональної поведінки тварини.

Для Ернста Кассірера ( 1874-1945) людина це “символічна тварина”. “Символ – ключ до природи людини” – заявляє він. Еволюція виштовхує людину із світу природи, світу фізичних тіл і зв’язків, якому тваринні предки людини належали цілковито. Людина оточує себе світом культури – “символічним універсамом”. На відміну від раціоналістів минулого Е.Кассірер більш не визначає людину “раціональною твариною”. Для нього людина – “символічна тварина” у буквальному смислі.

Що до осмислення філософсько-антропологічної концепції Е.Кассірера про сутність людини потрібно звернутися до його праці “Опыт о человеке: введение в философию человеческой культуры».

При вивчення теми, студентам треба мати на увазі, що німецька філософська антропологія, набувши у вченні М.Шелера світоглядних засад, у подальшій еволюції виробила багато різноманітних концепцій людини.

в) Екзистенціалізм та його основні напрями.

Розглядаючи цей напрямок західної філософії, студентам слід згадати основні риси екзистенційної філософської позиції С. Керкегора, який стояв біля витоків екзистенціалізму як нової течі ХХ століття. Адже саме його філософські ідеї набули подальшого розвитку у філософії екзистенціалістів.

Крім цього, слід звернутися до основних рис філософської антропології, яка в цілому намагається визначити людину через її відмінність від тварини. Вона називає її розумною, ексцентричною, символічною, що грає, тощо. Слід також мати на увазі, що на відміну від філософської антропології, екзистенціалізм ХХ століття запропонував іншу парадигму людини. Фундаментальною рисою екзистенціалізму стало усвідомлення людини як унікальної, неповторної істоти. Ця парадигма дістала назву філософії існування людини. Буття кожної людини розглядається екзистенціалістами як абсолютне. Центральним поняттям цієї філософської течи стає поняття екзистенції - як специфічно людського буття, буття на межі, буття в граничних станах – відчаю, жаху.

Треба мати на увазі ще одну сутнісну рису екзистенціалізму - це осмислення людини за межами її раціоналізму в само-переживанні і співпереживанні, які відкривають двері до істинних таємниць людського Я.

Зверніть увагу на той факт, що екзистенціалізм стає однією з провідних течій філософії Західної Європи саме на початку ХХ ст. - епохи втрати традиційних релігійних цінностей, моральних орієнтирів, епохи самотності людини в потоці Буття.

Зазвичай екзистенціалізм ділять на атеїстичний і релігійний. Ці напрямки по-різному трактують межі людського існування і можливості їх подолання. Релігійний екзистенціалізм є результатом розвитку християнської культури. Тому він цілком може бути названий християнським екзистенціалізмом. Найбільш відомими представниками цього напряму вважаються Карл Ясперс і Габріель Марсель.

До видатних представників атеїстичного екзистенціалізму належать Жан Поль Сартр та Альбер Камю. В чому сенс атеїстичного екзистенціалізму? Атеїстичний екзистенціалізм ґрунтується на твердженні, що людська сутність є розгортання людського існування в цьому світі. Трансцендентна природа людської сутності заперечується. Атеїстичний екзистенціалізм залишає людину наодинці з собою, без ідеї Бога. Філософія атеїстичного екзистенціалізму – це філософія абсолютно самотньої людини. Це філософія людини, що звалила на себе знання про ілюзорність всіх обіцянок релігії і несе його, подібно Сізіфу, на вершину свого життя.

Релігійний екзистенціалізм виходить з ідеї творення людини Богом. Проте Бог створює людину не завершеною, а відкритою до діалогу і розвитку. Бог не обмежує людину рамками якоїсь готової сутності, вона повинна стати собою через своє існування. На відміну від атеїстичного екзистенціалізму, релігійний екзистенціалізм переконаний, що сутність людини виходить за межи земного існування – вона знаходиться як у вічному, божественному існуванні, так і у існуванні людського Я.

Екзистенція людини спрямована до осягнення трансценденції (Бога і власної Вічності) через внутрішній, інтимний прорив до неї. Саме це дає підставу релігійним екзистенціалістам твердити про вічність людського існування, що підносить людину над абсурдністю окремих ситуацій життя.

Фундатором німецької екзистенціальної онтології вважають Мартіна Хайдеггера (1889-1976).

До проблеми буття людини М. Хайдеггер звертається під час формування книги “Буття та час” (1927). Він зосереджує увагу не на зовнішніх проявах людського буття, а на виявленні сутності наявного буття людини, яка “полягає в її екзистенції”.

Філософ порушує питання про необхідність пізнання найфундаментальнішої основи світу – буття як такого, буття самого по собі. Вся попередня філософія була пізнанням лише сущого, оскільки була пізнанням метафізичним. Переосмислення онтологічних уявлень попередньої філософії спирається на методологічне підґрунтя феноменологічної методології Е.Гуссерля, герменевтики В.Дільтея, культурології Ф.Ніцше.

М.Хайдеггер наполягає на розрізненні між “сущим” (речовим) зовнішнім, об’єктивним, даним, що визначається конкретними науками і дає знання не самих речей, а їх “конструктивного принципу” (сукупності певних операцій, на які вказується у визначенні речі), і буттям – das Sein. Буття – це відкритість людині, воно завжди незавершене, незакінчене, постає як питання, а не відповідь, як можливість, а не дійсність, є існування (екзистенція), а не сутність (есенція).

Позиція Хайдеггера може бути прояснена за допомогою такого фундаментального постулату: не людина визначає Буття, а Буття – людину. Або інакше: людина виводиться з Буття, а не Буття з людини. Що ж філософ вкладає в слово “Буття”?

Мислитель так роз’яснює нам це питання так, що споконвіку незмінне і всюди стосується нас, людей, але чого ми, власне, навіть не помічаємо. Ми називаємо це словом “Буття”. Цим іменем називається те, що ми розуміємо, коли говоримо: “є”, і: “було”, і: “буде”. Все, що досягає нас і чого ми хочемо досягти, проходить через висловлене чи невисловлене “є”.

Отже, незважаючи на нашу неувагу до Буття, воно постійно присутнє в нас, маючи невидиму, але незламну владу. А значить, лише через співвіднесеність із Буттям ми можемо з’ясувати, що в людині найголовніше і найважливіше. Спираючись на це міркування, Хайдеггер визначає людину як специфічне Ось-Буття (Dasein).

М.Хайдеггер доклав величезних зусиль, аби віднайти своє бачення феномену людини і зробити більш-менш зрозумілим для інших. Зазначаючи, що ніяка сукупність дефініцій не може з’ясувати, що таке людина, він наголошував, що остання певним чином є тотожною власному буттю, існуванню “буттю-в-світі” – Dasein – і завжди залишатиметься “тайною буття”. Істотне в людині – це “буття ось”, “присутність”. Людина є невизначуваним, але наявним “ось”, яке не складається з різних елементів світу, а відкрите всьому і здатне вмістити Ціле. Людина існує остільки, оскільки реалізує можливості свого “ось”.

При вивченні цього питання, треба мати на увазі, що екзистенційне буття людини за Хайдеггером є принципово часовим феноменом, причому часові характеристики людини набувають значного структурного розмаїття, визначальна роль серед якого - часовість та історичність.

Звертаючись до екзистенціалізму Карла Ясперса (1883-1969), треба мати на увазі, що для нього характерно також прийняття безмежності людського існування і його вічності. Але на відміну від Гайдеггера, він послідовно відстоює християнські позиції і вважається основоположником саме релігійного екзистенціалізму ХХ століття.

К. Ясперсу співзвучне також філософсько-антропологічне мислення М.Шелера про феномен людини як незавершеного людського буття в світі, наголошення на самоцінності індивідуального існування. Він розглядає екзистенціальні, внутрішні виміри людини в контексті відчуження соціуму.

На відміну від ускладнених теоретичних побудов М.Хайдеггера філософія К.Ясперса є більш доступною для розуміння. Її головна мета – допомагати кожній людині усвідомити сенс власного життя шляхом осягнення екзистенціальних підвалин само-буття і таким чином реалізувати справжню сутність, своє людське покликання.

Людську ситуацію К.Ясперс розглядає в трьох площинах буття: як “буття-в-світі”, або предметне буття, що орієнтує людину в світі зовнішніх часово-просторових речей; як “екзистенціальність”, або індивідуальну людську самість, котра ніколи не перетворюється на об’єкт; як “трансценденцію” – вищий рівень, що сягає Бога і залишається недосяжним для “екзистенціальності”, людського мислення.

К.Ясперс вважає, що екзистенціальність не фіксується усталеними формами буття людини і тому може бути предметом філософського сприймання, а не об’єктом наукового пізнання.

Найбільш напружено і вагомо для людини екзистенціальність виявляється в так званих граничних ситуаціях – перед лицем смерті, у переживаннях страху, вини, турботи, страждань тощо. В граничній ситуації стає неістотним усе те, що заповнювало людське життя в її повсякденності – індивід безпосередньо відкриває свою сутність як кінцеву екзистенціальність.

Важливо звернути увагу на те, що К.Ясперс наділяє екзистенціальність такою характеристикою, як історичність, котра випливає з конечності людини, а саме – з її смертності; з необхідності зв’язків з іншими людьми та всім “суспільно-історичним світом”; нарешті, із залежності людського пізнання від чуттєвого споглядання власного досвіду. На відміну від тварини, зазначає він, людина є такою істотою, яка не тільки існує, а й знає, що вона існує. Далі, тільки людина знає, що її існування обмежене у часі. Зазначимо, що в екзистенціальній онтології акт усвідомлення людиною своєї конечності має ключове значення. Адже саме він надає актуальності питанням про сенс і призначення людського існування, а також про історію як форму нагромадження і передачі людських цінностей попередніх поколінь.

Треба підкреслити, що не другорядне місце надає К.Ясперс ( як і вся філософія екзистенціалізму) такій екзистенціальній якості людини, як свобода. Вона – результат усвідомлення людиною невизначеності свого становища в світі, необхідності самій вирішувати проблеми свого існування. Свобода, на його думку, є прямим наслідком конечності людини, в ній – витоки наших дій й усвідомлення всього буття.

Таким чином, свобода у філософії К.Ясперса концептуально не існує як самоціль. Нею не можна володіти; людина її виявляє тоді, коли, прагнучи реалізувати себе, робить свій вибір. Але свобода стає продуктивною лише тоді, коли людина долає свою екзистенціальну самотність. Людське буття у філософії Ясперса існує як “буття-з-іншими”. Ізольоване само-буття не може скористатися своєю свободою, перебуває у стані можливості і як таке врешті-решт розчиняється в ніщо.

Осмислення філософії К.Ясперса передбачає знайомство з його концепцією комунікації. Адже саме ця концепція репрезентує специфіку екзистенціальної філософії мислителя. Треба мати на увазі, по-перше, що вихідною тезою концепції комунікації є парадигма: “екзистенціальне осягає себе лише спільно з іншим екзистенціальним”. Це принципово важливо, оскільки, екзистенціальне може виявите себе лише через спілкування. По-друге, треба мати на увазі, що комунікація у філософії Ясперса існує двох типів: екзистенціальна і масова. Звертаючись до літератури, необхідно проаналізувати ці типи комунікації. Важливо мати на увазі той глибокий висновок до якого приходить філософ. Він обґрунтовує, що кардинальні всеохоплюючі досягнення технологічного розуму в ХХ ст. практично утворили “іншу природу”, універсальний штучний світ, в якому приречене перебувати людське буття.

Характерну для сучасної епохи кризу духовності К.Ясперс пов’язує з розпадом традиційних цінностей і передусім із занепадом релігійної віри. В минулі епохи релігія була повсякденною духовною атмосферою людського життя, надаючи останньому стабільності й визначеності. В наш час, коли релігія стала предметом свободи совісті, дотримання її догматів, зокрема християнських, втратило масовий характер. Панівний технічний етос не сприяє формуванню релігійного світогляду, способу життя. Крах релігійних переконань мав наслідком появу різних концепцій невіри (нігілізму) та псевдо віри (вчень, котрі обіцяють спасіння людства, побудову раю на Землі). Всі вони, на думку К.Ясперса, є формами ідеологічного мислення і як такі роз’єднують людей, унеможливлюючи справжню комунікацію між ними.

Тому на місце релігії та її ідеологічних замінників він пропанує свій варіант віри – філософську віру, звернуту до душі людини, до умов її справжнього само-буття. Як, в такому разі, К.Яс перс, розв’язує проблему віри та знання? На його думку, головна мета філософської віри вбачається в осягненні сенсу життя шляхом осмислення буття. З огляду на те, що людина як суб’єкт ніколи не є завершеною, то й філософська віра не може посилатися на себе як на віру в останній інстанції. Філософська віра є віра людини в свої можливості, в ній дихає її свобода.

Яскравим представником французького екзистенціалізму постає Жан Поль Сартр (1905–1980). Програмною працею Ж.-П.Сартра є книга “Буття і ніщо”(1943). Щодо осмислення Буття, Жан Поль Сартр використовує три поняття “буття-в-собі”, “буття-для-себе” і “буття-для-іншого”. За допомогою цих понять він описує не буття взагалі, а індивідуальне неповторне існування. Це стає можливим через подолання настанови, що філософське пізнання є цінним само по собі, і звернення до людини як до реальності, яка має значення не тільки в акті пізнання, а й за його межами.

“Буття-в-собі” трактується Сартром як початковий, перед-особистісний стан людини. Вихід за його межі в самосвідомість визначається як “буття-для-себе”. Але вищий свій прояв людське існування дістає в “бутті-для-іншого” – як у відношенні до іншої людини, так і до себе.

У “бутті-для-іншого” відбувається не лише самопізнавальна, а й буттєва зміна людиною самої себе. Це вихід у новий проект свого існування. Тут людину очікують конфлікти, і вона повинна бути готова до них, - вважає Сартр. Але лише через конфлікт із самою собою як Іншим і конфлікт з Іншим із зовнішнього світу людина може знайти істинність свого існування, знайти свій сенс існування.

Проблема сенсу буття, вибору, свободи, відповідальності є центральною тематикою екзистенціалізму Ж.-П.Сарта. Щоб уявити як вирішує їх філософ необхідно проаналізувати його працю “Екзистенціалізм – це гуманізм”.

Зверніть увагу на те, що за Сартром, свідомість є “ніщо” ( заперечення, запитання тощо), тим самим воно виступає як визначальна (онтологічна) характеристика людського буття. Цю можливість людини привносити в світ “ніщо” Сартр назвав “свободою”, яка відповідно набуває того самого “онтологічного” статусу. Свобода не є властивістю, яка поряд з іншими належала б до сутності людського буття, оскільки “нема різниці між буттям людини та її “свободо-буттям”.

Свобода - це вибір самого себе, свого проекту і відповідальність за здійснений вибір. Людина, на думку Сартра, абсолютно вільна. Визнати залежність (детермінацію) її вчинків від природи, Бога, суспільства – значить замахнутись на її свободу, на специфіку її екзистенції, звести її до стану речі. В будь якій ситуації існує вибір, у кожному випадку людина може вибирати смерть, і в цьому вияв її свободи. Але, вибравши життя, вона повинна нести всю відповідальність, яка випливає з цього вибору. Сартра мало цікавлять соціально-політичні свободи. Головну увагу він приділяє екзистенціальній свободі. На екзистенціальному рівні, на його думку, вільний навіть раб, ніхто не в силі знищить можливості його вибору.

Слід зазначити, що звичайні поняття набувають в екзистенціалізмі зовсім іншого значення, ніж у попередніх філософських системах. Поняття “вибір” у цій системі відношень означає не вибір між кращим і гіршим, або ж між рівнозначними цінностями на основі раціонального розрахунку, а дещо імпульсивно-природне. Це - “прислуховування” до поклику “екзистенції”.

До того ж, вибір здійснюється без врахування зовнішніх обставин. Звичайно, людина, котра перебуває в якійсь ситуації, відчуває певні вимоги, що йдуть від дійсності. Проте, за Сартром, ці вимоги лише затуляють те, що є основним в людині, а саме: право вибору.

Зверніть увагу на той факт, що абсолютизація свободи Сартром поставила під сумнів моральні цінності як соціальні регулятори відносин між людьми. Якщо свобода конкретної особистості – це щось абсолютне і позитивне як вияв її екзистенції, то все, що її обмежує набуває негативного значення. Прийняти зовнішню моральну норму означає підвести унікальне існування конкретної особистості під всезагальний закон, що рівноцінно втрати екзистенції. Таким чином, виникає питання: які цінності людина повинна вибирати, щоб оставатися Людиною?

Якщо для християнських екзистенціалістів, які виходили з існування Бога, цієї проблеми не існувало, то для атеїстичного екзистенціалізму Сартра вона була дуже гострою. Щоб уникнути цього протиставлення, філософ оголошує, що людина сама є джерелом, критерієм і метою цінностей. Вона їх творить і вибирає поміж ними. У виборі моральних цінностей людині ні на що опертись – ні на природу, ні на Бога. Вона приречена діяти на свій “страх” і “ризик”. Звідси відчуття тривоги і відчаю. Людина самотня, покинута в світі, тривога і відчай – це плата за свободу. “Ми є свобода, яка вибирає, - наголошує Сартр, - але ми не вибираємо бути вільними; ми засуджені до свободи”(Ж.-П.Сартр: «Экзистенциализм – это гуманизм»).

Але така тотальна свобода вимагає такої ж тотальної відповідальності. Будучи засудженою до свободи, людина несе тягар світу на своїх плечах.

Відзначимо, що у праці Сартра “Екзистенціалізм – це гуманізм”, існує досить оригінальне обґрунтування гуманістичного характеру справжньої “екзистенції”. Гуманізм тут полягає в тому, що оскільки людина безперервно трансцендує, виходить за межи самої себе (так званий феномен інтенційної спрямованості), то людська суб’єктивність є суттєвою характеристикою перебування людини в світі. Це - нагадування людині, що смисл світу проходить через неї, що вона відповідальна за все, що відбувається навколо неї.

Отже проблема полягає лише в тому, щоб у людини було “чисте сумління” під час вибору. Вибір має здійснюватися не на основі раціонального розрахунку, під тиском обставин, чи попередньо визначених правил, а через визнання того, що кожен індивід є творцем людських цінностей і що його первісна (“онтологічна”) свобода є основою усіх цінностей.

Людина, яка вільно проектує себе в майбутнє, прагне досягти цілком певної “позитивної” мети. Але, водночас, досягаючи її, вона одразу вибирає нову мету, досягнення якої приводить до нового вибору. Таким чином, людський вибір і свобода вказують на людське прагнення досягти “тотальності” – “синтезу” “в-собі і для-себе” буття, тобто прагнення стати буттям, яке б одночасно було й обґрунтуванням свого буття. Це, по суті, прагнення стати Абсолютом – Богом, але це – принципово нереалізований, нездійсненний у реальності “проект.

Підсумовуючи питання теми, студентам необхідно звернуть увагу на той факт, що проблема поєднання індивідуального вибору (з його начебто однозначно визначеною гуманістичною орієнтацією) з соціально детермінованим типом поведінки є однією з найскладніших, оскільки в “індустріальному суспільстві” соціально культивований тип поведінки досить сильно суперечив визначальним інтенційним актам індивіда. Існують концепції (дзен-буддизм Д.Судзукі) які бачать вихід у тому, щоб індивіди, які становлять певні соціальні групи, взяли на себе обов’язок очиститися від своєї погані і прокласти шлях до справжнього особистого досвіду, змінюючи тим самим і соціально зумовлені настанови. Однак, можна сказати, що до того часу, доки соціально-економічна структура суспільства формує соціальний характер, пристосований для виконання певного типу діяльності, питання про можливість гуманістичним чином трансформувати суспільства на основі індивідуального “просвітлення” уявляється нерозв’язаним.

г) позитивізм, його сутність та історичні форми.

Приступаючи до вивчення цього питання, студентам слід зрозуміти, що незвичайність новітніх наукових відкриттів гостро поставила питання про природу наукових понять, співвідношення чуттєвого і раціонального моментів пізнання, емпіричного і теоретичного знання, про істину та її критерії, закономірності розвитку науки, наукової революції тощо.

З кінця ХІХ століття впливовим став позитивістський напрям з його установкою на точне знання. Водночас у ньому були чітко виражені й суб’єктивно-ідеалістична та агностична тенденції. У своєму історичному розвитку позитивізм пройшов кілька етапів.

Перша його форма виникла ще в 30-40 –х роках ХІХ століття. ЇЇ засновниками були філософ О.Конт (1798-1857), який і запровадив термін «позитивізм», а також англійці – Г.Спенсер (1820-1903), Дж.Ст.Мілль(1806-1873) та інші. Базою для цього напряму були успіхи емпіричних наук, які ґрунтувалися на даних спостережень та експериментів дослідників. У світоглядному плані позитивізм був негативною реакцією на натурфілософські вчення; у плані соціальному він виражав типову для буржуазного суспільства установку на використання даних науки, практичне оволодіння природою, коли загально світоглядні питання взагалі перестають бути предметом інтересу дослідника.

Згідно з позитивістськими поглядами, наука повинна бути позитивним знанням, яке спирається на данні досвіду. Справа науки – констатувати, описувати, класифікувати факти досвіду, встановлювати зв’язки між ними, послідовність явищ, тобто виявляти закони. Щодо філософії, то вона, на думку позитивізму, повинна займатися узагальненням висновків конкретних наук, систематизацією наукового знання.

Друга історична форма позитивізму – це махізм, засновником якого були австрійський фізик і філософ Е.Мах (1838-1916) та швейцарський філософ Р.Авенаріус (1843-1896).

Одне з центральних понять махізму – „досвід”, який, за Махом, є сукупність вихідних чуттєвих даних, „елементів”, нібито нейтральних по відношенню до фізичного і психічного. Філософ стверджував, що поняття фізики, якими б абстрактними вони не були, завжди можно простежити до чуттєвих елементів, з яких вони побудовані. Саме пізнання Мах розглядав як процес прогресивної адаптації людини до середовища. Сильні аспекти емпіризму Маха виявилися в його критиці класичної механіки Ньютона. Критика ж головних понять механіки Ньютона відчутно вплинула на формування теорії відносності.

д) релігійна філософія

Звертаючись до вивчення цього питання, студентам слід зрозуміти, що сучасна західна релігійна філософія має багато напрямків та концепцій щодо осмислення буття людини. Ця філософія склалася в різних варіантах – в залежності від особливостей того чи іншого напряму християнської релігії (католицька, православна, протестантська релігійна філософія), іудейської, ісламської тощо. На ній позначився й характер способу мислення – більш містичний (близький до богословського), або більш раціоналістичний (зближений з наукою).

З кінця ХІХ і у ХХ столітті (в епоху значних зрушень у суспільному житті та соціально-психологічних катаклізмів) значно підвищився інтерес до релігії як способу розв’язання людських проблем. Релігійно-філософські доктрини, які, здавалося б, відійшли в минуле, здобули «нове дихання», почали переосмислюватися до потреб нашого часу і менталітету сучасної науки.

Найбільш типовим у цьому відношенні напрямом вважається неотомізм – сучасна версія вчення Фоми Аквінського (ХІІІ ст.), який у свій час поставив за мету поєднати релігію з наукою, примирити віру і розум. Томізм почав широко розповсюджуватися насамперед у католицьких країнах – як «вічна філософія». У своєму оновленому вигляді він став називатися «неотомізмом». В основі цього напряму лежить принцип зверхності теології, яка на думку прибічників неотомізму, втілює єдність пізнавального та практичного відношення до світу.

Неотомізм поєднує ідеї середньовічного томістського вчення з філософією Канта, Гегеля, Гуссерля, Хайдеггера. Провідні представники напряму Ж.Марітен, Е.Жільсон, Ю.Бохенський. Вони не заперечують наукові знання про природу і суспільство, їх реальність, але стверджують їх залежність від Бога. Людський розум пізнає ідеї, закладені в світ Богом.

Таким чином, релігійна філософія розробляє обґрунтування теїзму, існування Бога, його природи і відношення до світу і людини.

Відомі представники неотомістського напряму - Ж.Марітен та К.Ранер відмовляються від «раціональних» доведень і переносять акцент на екзистенціально-антропологічні мотиви віри в Бога – в тому розумінні, що ця віра, ідея Бога як абсолютного буття, розумного й морального первоначала світу виражає фундаментальну потребу й установку людини, дає їй правильну орієнтацію для розв’язання своїх життєвих проблем, забезпечує гуманістичний вимір сучасного науково-технічного і соціального прогресу.

Однією із теч релігійної неотомістської філософії є християнський еволюціонізм П’єра Теяра де Шардена (1881-1955). Він репрезентує у своєї праці «Феномен людини» концепцію космічного походження людини, і проголошує неминучість еволюції людини і людства в напрямі до Бога, в результаті чого відбувається персоналістичне перетворення всього буття світу. Космос, на його думку, перебуває в процесі еволюції, відбувається закономірний перехід від «переджиття» до життя, виникає людина, яка і стає центром подальшої еволюції, єднання людей.

Суть теоретичної концепції Теяра де Шардена в припущенні, що космічному універсаму поряд з процесом розширення властивий і протилежно спрямований процес – згортання. Він здійснюється через нарощування внутрішньої зосередженості, накопичення, ускладнення організації.

Космос розширюється, збільшується в обсязі і одночасно концентрується в кожному своєму прояві, кожній часточці; елементарними носіями його цілісності є молекула, клітина, психіка, яка потенційно властива йому завжди, але здійснює своє втілення в людині, її свідомості і духовності. Еволюція Всесвіту бере свій початок в трансцендентному центрі «Омега», але його подальше розгортання внутрішньо запрограмоване. Свідомість і ментальність споконвічно містяться в космічній еволюції, але знаходять своє втілення в людському феномені.

Підводячи підсумок, зазначимо, що головний напрям еволюції сучасної релігійної філософії – це її «антропологізація» - висунення на перший план проблеми людини в світі, підкреслення гуманістичного змісту релігійного вчення, яке, як вважається, може стати плідним у розв’язанні проблем духовно-морального і соціального життя.

Контрольні запитання та завдання:

1. Що сприяло з’яві „філософії життя” та які її характерні риси?

2. Окресліть основні етапи становлення філософської антропології.

3. Доведіть спільне і відмінне у поглядах представників німецької класичної філософії та М.Шелера стосовно визначення сутності людини.

4. Що лежить в основі філософсько-антропологічного тлумачення особистості в концепції М.Шелера? У чому полягає сутність людини за Шелером?

5. Прокоментуйте фундаментальні риси екзистенціалізму? Що є екзистенція?

6. Що є істотним в людині за М.Хайдеггером?

7. Прокоментуйте концепцію “комунікації” К.Ясперса. Яка теза лежить в основі цієї концепції?

8. Як розв’язує проблему буття людини атеїстичний екзистенціалізм?

9. Як філософи-екзистенціалісти розуміють гуманізм?

10. Вичленіть спільне і відмінне в концепціях “буття людини” М.Хайдеггера, К.Ясперса та Ж.-П.Сартра.

11. Якого значення набула філософія екзистенціалізму у розв’язанні проблеми людини та суспільства? На які філософські течі сучасності вона вплинула?

12. Окресліть основні етапи становлення позитивістської філософії.

13. У чому полягає сутність релігійної філософії?

ЛІТЕРАТУРА

Філософія. Курс лекцій.: Навч. посібник // І.В.Бичко та ін. – К., 1991.

Історія філософії: Підручник. //А.К. Бичко, І.В.Бичко, В.Г. Табачковський, -К., 2001.

Філософія. Посібник //Є.М. Причепій, А.М. Черній та ін. – К., 2001.

Зарубіжна філософія ХХ століття. – К., 1993.

Современная Западная философия. Словарь. – М.,1991.

Додаткова література:

1. Головко Б.А. Онтологія існування людини у Мартіна Гайдеггера //Феноменологія буття людини: сучасна західноєвропейська філософська рефлексія. – К., - 1999.

2. Головко Б.А. Філософська антропологія: Навч. посібник – К.: ІЗММ, 1997.

3. Єсипенко Д. Соціофілософський досвід К.Ясперса // Філософська думка. – 2000. - № 1. С. 79-93.

4. Лейбин В.М. Фрейд, психоанализ и современная западная философия. М.: Политиздат, 1990.

5. Лях В.В. Екзистенційна свобода: вибір та відповідальність (філософська концепція Ж.-П. Сартра) //Філософська та соціологічна думка. 1995. - №5-6.

6. Руткевич А.М. От Фрейда к Хайдеггеру. – М., 1985.

Першоджерела:

1. Ницше Ф. Сочинения в 2 т.- М.: Мысль, 1990.

2. Камю А. Бунтующий человек. – М.,1990.

3. Камю А. Миф о Сизифе. Эссе об абсурде //Сумерки богов. – М., 1990.

4. Сартр Ж.-П. Буття і ніщо // Сучасна зарубіжна філософія: Хрестоматія. К., 1996.

5. Сартр Ж.-П. Первичное отношение к другому: любовь, язык, мазохизм //Проблема человека в западной философии. – М., 1988.

6. Сартр Ж.-П. Экзистенциализм – это гуманизм //Сумерки богов. – М., 1990.

7. Теяр де Шарден. Феномен человека. М., 1987.

8. Фрейд З. Неудовлетворенность культурой //Фрейд З. Либидо. - М.,1996.

9. Фрейд З. Будущее одной иллюзии // Сумерки богов. – М.,1990.

10. Хайдеггер М. Письмо о гуманизме //Проблема человека в Западной философии. – М., 1988.

11. Хайдеггер М. Бытие и время. - М., 1997.

12. Ясперс К. Смысл и назначение истории. – М., 1991.

ЗАХІДНА ФІЛОСОФІЯ КІНЦЯ ХІХ-ХХ ст.

«Філософія життя»

Ніцше Ф.

Коли Заратустра прийшов до сусіднього міста, що знаходилося за лісом, то він побачив там багато людей, які зібралися на базарній площі, оскільки їм пообіцяли видовище - канатохідця. І Заратустра промовив так до народу:

Я скажу вам, хто така надлюдина. Людина – це те, що треба перевершити. Що ви зробили, аби її перевершити?

Всі істоти досі створювали щось вище від себе, а ви хочете стати відпливом цієї великої повені й ладні скоріше повернутись до стану звіра, аніж перевершити людину?

Що для людини мавпа? Посміховище або нестерпний сором. І тим самим має бути людина для надлюдини – посміховищем або нестерпним соромом.

Ви пройшли шлях від хробака до людини, та багато чого у вас залишилося ще від хробака. Колись ви були мавпою, але й досі ще людина є більшою мірою мавпа, ніж декотрі з мавп.

Навіть наймудріший із вас – це всього лиш розлад і мішанина рослини й химери. Та хіба я кажу вам стати привидом чи рослиною?

Ось, що скажу я вам про надлюдину!

Надлюдина – це сенс землі. І нехай ваша воля говорить: хай надлюдина стане сенсом землі!

Заклинаю вас, брати мої, лишайтеся вірні землі і не вірте тим, хто каже вам про надземні надії! То отруйники – все рівно, знають чи вони це чи ні.

Вони зневажають життя, ці вмираючі й самі отруєні, від котрих стомилася земля. Тож хай же вони зникнуть!

Колись хула Богові була найбільшою хулою; але Бог помер, і з ним померли й богохульники. Тепер найжахливіший злочин – хулити землю, так само, як і шанувати сутність незбагненного більше, ніж сенс землі!

Колись душа дивилась на тіло зневажливо: і зневага тоді була в найбільшій повазі, – вона хотіла бачити тіло худим, гидотним, голодним. Так вона думала звільнитися від тіла і від землі.

О, ця душа була сама ще худа, гидотна й голодна; і жорстокість була її насолодою!

Але й тепер ще, брати мої, скажіть мені: що говорить ваше тіло про вашу душу? Хіба ваша душа – не убогість, не бруд і не жалюгідне вдоволення собою?

Воістину, людина – брудний потік. Треба бути морем, щоб прийняти в себе брудний потік і не стати занечищеним.

Дивіться, я розказую вам про надлюдину: вона і є це море, і в ньому може втонути ваша велика зневага.

Що те саме найбільше, щоб ви змогли пережити? Це – година великої зневаги. Година, коли навіть власне щастя вам стане огидним, так само, як власний розум і власна доброчесність.

Година, коли ви скажете: «В чому моє щастя! Воно – убогість, бруд і жалюгідне вдоволення собою! Моє щастя мало б саме виправдати своє існування!

Година, коли ви скажете: «Що мені власний розум! Чи домагається він знань, як лев своєї поживи? Він – убогість, бруд і жалюгідне вдоволення!»

Година, коли ви скажете: «Що мені власна доброчесність! Вона ще не змусила мене до шаленства. Як стомивсь я від свого добра і від зла свого! Все це – убогість, бруд і жалюгідне вдоволення!»

Година, коли ви скажете: «Що мені власна справедливість! Я не бачу, щоб був я – жаром і вугіллям. А справедливий – це жар і вугілля!»

Година, коли ви скажете: «Що мені власне співчуття! Хіба співчуття – не хрест, на якому розпинають того, хто любить людей? Та моє співчуття – не розп’яття».

Чи ви вже казали так? Чи ви вже волали так? Ах, якби я почув таке ваше волання!

Не гріх ваш – само задоволеність ваша волає до небес; нікчемність ваших гріхів волає до небес!

Де ж та блискавка, що лизнула б вас своїм язиком? Де те шаленство, яке вам слід прищепити?

Дивіться, я розказую вам про надлюдину: вона і є та блискавка, вона – те шаленство... Так промовляв Заратустра. Але тут з юрби хтось крикнув: Ми вже наслухалися про канатохідця, тепер покажіть його! І люди всі засміялися із Заратустри. А канатоходець, гадаючи, що йдеться про нього взявсь до роботи.

Дивився Заратустра на людей і дивувавсь. А тоді так він сказав:

Людина – це канат, натягнутий між звіром і надлюдиною, - канат над прірвою.

Небезпечно ступати на канат, небезпечно іти по ньому, небезпечно озиратися, небезпечний страх і зупинка.

Велич людини в тому, що вона – міст, а не мета: любити в людині можна лиш те, що вона – перехід і загибель.

Я люблю тих, котрі не вміють жити інакше, аніж приречені на загибель, бо вони ступають по мосту.

Я люблю великих ненависників, бо вони великі шанувальники, бо вони – стріли смутку за іншим берегом.

Я люблю тих, хто не шукає спочатку за зірками підстави загинути чи стати жертвою, – а жертвує себе землі, щоб земля колись належала надлюдині.

Я люблю того, хто живе задля пізнання і хто хоче пізнати, щоб жила колись надлюдина. Бо так той хоче своєї загибелі.

Я люблю того, хто працює і винаходить, щоб збудувати дім надлюдині й підготувати для неї землю, тварин і рослини, – бо так він хоче своєї загибелі.

Я люблю того, хто любить свою доброчесність, бо доброчесність – це воля до загибелі і стріла, що прагне до іншого берега.

Я люблю того, хто не лишає для себе ані краплини духу, а хоче бути цілком духом своєї доброчесності, – бо так він, як і дух, проходить він по мосту.

Я люблю того, хто із своєї доброчесності творить свій потяг і свою приреченість,— бо так він хоче в ім'я своєї доброчесності ще жити і більше не жити.

Я люблю того, хто не хоче мати забагато чеснот. Одна чеснота – це більша чеснота, ніж дві, бо вона – вагоміша сув'язь, на якій тримається приреченість.

Я люблю того, у кого душа віддає все, хто не сподівається подяки, – бо він завжди дарує і не хоче себе шкодувати.

Я люблю того, хто поперед своїх вчинків розкидає золоті слова і робить завжди більше, ніж обіцяє, – бо він хоче своєї загибелі.

Я люблю того, хто виправдує людей майбутнього, і прощає людей минулого, – бо він хоче загинути від тих, що є.

Я люблю того, хто карає Бога свого, позаяк його любить, – бо він має загинути від гніву Бога свого.

Я люблю того, в кого душа й у ранах глибока і хто може загинути від малого випробування, – так охоче ступає він через міст.

Я люблю того, в кого душа переповнена, аж він забуває про себе самого й про все, що в ньому є, – так усе те стає його загибеллю.

Я люблю того, хто вільний духом і вільний серцем, бо голова в нього – тільки лоно серця його, а серце веде його до загину.

Я люблю всіх, що, мов важкі краплини, падають поодинці з темної хмари, навислої над людиною, – вони провіщають блискавку й гинуть як передвісники.

Дивіться, я передвісник блискавки і важка краплина із хмари, але ім'я тої блискавки – надлюдина.

Ніцше Ф. Так казав Заратустра

Філософська антропологія

Больнов О.

Порівняно з іншими напрямками філософії, що ведуть своє походження з найвіддаленіших часів в історії західної думки, філософська антропологія розвинулася доволі пізно. Як самостійна дисципліна вона цілком належить нашому століттю. Її народження можна встановити з точністю до року. Це – 1928 рік, коли було оприлюднено у вигляді книги доповідь Шелера, роком раніше виголошену в «Школі мудрості» графа Крейзерлінга в Дармштадті під назвою «Становище людини в космосі»; це аж ніяк не нове словосполучення, здається, було для всіх таким несподіваним, що дало поштовх загальної філософської дискусії. В цьому маленькому, але безперечно вагомому творі з надзвичайною прозорістю вперше було сформульовано завдання філософського вчення про людину. Того самого 1928 року з’явилася також значно більша за обсягом книга Плесснера “Щаблі органічного і людина” з пояснювальним підзаголовком: “Вступ до філософської антропології”; щоправда, вона не дістала такого поширення, як твір Шелера, головне через її надто великий обсяг та ускладнений виклад.

Таким чином, Шелера й Плесснера можна визнати як засновників філософської антропології. Причому Плесснера звичайно вважають учнем Шелера, чиї системні засновки він розвивав далі. Але таке розуміння не відповідає реальному станові речей. Власне, обидва вони водночас впливали один на одного, під час їхнього спільного перебування в університеті у Кьольні, проте, Плесснер, як молодший, зазнав чималого втручання з боку Шелера, котрий постійно був сповнений осяваннями. Однак, якщо Шелер, підсумовуючи згадувану доповідь, а також у різний спосіб викладені раніше думки, надав їм добре запам’ятовуваної форми (далі ж розробляти ці положення після 1928 року Шелерові вже не довелося через його передчасну кончину), то у викладі Плесснера, котрий прийшов у філософію від біології, всі ці ідеї передбачають звернення до більш віддаленої передісторії. Він сам у передмові явно посилається на свою ранню працюПро єдність смислів, у якій було започатковано чимало з його пізніших ідей.

Обидві праці, Шелерове Становище людини та Плесснерові Щаблі органічного, є дуже своєрідним і загалом відрізняються за своїм характером. Шелер у кількох головних рисах, що утворюють єдину картину, узагальнює різноманіття результатів тривалих досліджень і вражаючих філософських осяянь. На противагу навіяних дарвінізмом інтелектуальним спробам Кьолера віднести людину, беззастережно і цілковито, до царства звірів, він здійснює новий поворот, а саме – у своєму вченні про дух як аскетичний принцип визначає особливе становище людини. Книга Плесснера містить крок за кроком обережно вибудовуваний і часто-густо надто абстрактно сформульований методологічний засновок, на підставі якого він виокремлює царство органічної природи, звідти висновуючи те, що він називає “ексцентричною позицією” людини. Аби оцінити Плесснера повною мірою, належить також звернутися до його пізнішого твору “Про людину та людську природу” (1931). Тут він, вдаючись до духовно й культурно-наукових аспектів, значно розширює проблематику філософської антропології, раніше обмежувану біологічною перспективою; причому він працює в тісному зв’язку з мислителями розробленого у Гьотінгені філософського напрямку, насамперед з Георгом Мішем. Сьогодні ми маємо зробити особливий наголос на цьому творові, принаймні, з огляду на те, що свого часу, за умов нацистського владарювання, він не дістав ані поширення, ані належного впливу.

Больнов О. Філософська антропологія та її методичні принципи

Шелер М.

Існують природничо-наукова, філософська і теологічна антропологія, які не цікавлять одна одну, єдиної ж ідеї людини у нас немає.

...Наукове знання скоріше „приховує сутність людини, ніж розкриває її. Ніколи ще в історії людина не ставала настільки проблематичною для себе, як у наш час.

«Отже, необхідно ... дати досвід філософської антропології. Нижче викладено лише деякі моменти, які стосуються сутності людини у порівнянні з тваринами і рослинами та особливо метафізичного положення людини”.

…Людина – ми ще це побачимо – поєднує в собі всі сутнісні ступені наявного буття взагалі й, зокрема, життя, і принаймні у тому, що стосується сутнісних сфер, вся природа набуває у ній концентрованої єдності свого буття”.

…Справжній Рубікон, який відділяє тварину від людини, становить здатність до ціннісної орієнтації, яка полягає у свідомому виборі між самими цінностям, наприклад, корисного на шкоду приємному, незалежно від окремих матеріальних благ.

…Новий принцип, який робить людину людиною, лежить поза всім тим, що у найширшому сенсі, з внутрішньо-психічної або зовнішньо-вітальної сторони ми називаємо життям. Те, що робить людину людиною, є принципом протилежним усьому життю взагалі, він як такий незводимий до „ природної еволюції життя”... Вже греки називали його „розумом”. Ми б хотіли використати для означення цього „х” більш широке за змістом слово - слово „дух”, яке містить у собі й поняття розуму, але поряд із мисленням в ідеях охоплює й певний рід споглядання прафеноменів, або сутнісних змістів, далі певний клас емоційних і вольових актів, які ще маємо охарактеризувати, наприклад, доброту, любов, розкаяння, вшанування і т.д. Дієвий центр, в якому дух являється всередині конечних сфер буття, ми будемо називати особистістю, на відміну від функціональних життєвих центрів, які при розгляді з внутрішнього боку, звуться також „душевними центрами”.

...Дух визначається як духовний центр людського єства, „якому притаманні „екзистенційна незалежність від органічного, свобода, відстороненість від примусу й тиску, від „життя” і всього, що відноситься до „життя”.

…Тільки людина – оскільки вона особистість – може піднятися над собою як живою істотою і, виходячи з одного центру, нібито по той бік просторово-часового світу, зробити предметом свого пізнання все. Утому числі себе саму. Цей центр людських актів опредмечування світу своїм тілом і своїм psyche не може бути „частиною” саме цього світу. Не може мати ніякого певного „де” або „коли” , - він може бути тільки у вищій основі самого буття. Людина – це істота, що долає саму себе і світ”.

Завдання філософської антропології точно показати, як із основної структури людського буття... випливають усі специфічні монополії, звершення у справі людини: мова, совість, інструменти, зброя, ідеї праведного і неправедного, функції мистецтва, міф, релігія, наука, історичність і суспільність. Проте, як висновок, потрібно, мабуть, було б спинитися на наслідках, які, як щойно сказано, є визначальними для метафізичного відношення людини до підґрунтя речей .

Людина є місце зустрічі. У ній логос, за яким влаштовано світ, стає актом, в якому беремо співучасть. Таким чином, згідно з нашою візією, становлення Бога і становлення людини від початку взаємно мають на увазі одне одного”.

Шелер М. Положення людини у космосі.

Екзистенціалізм та його основні напрями

Хайдегер М.

a ) Наш негативний результат говорить: філософію неможливо вловити й визначити обхідним шляхом і в якості чого небудь іншого, чим вона сама. Вона вимагає, щоб ми дивилися не в бік від неї, але добувати її із неї самої. Вона сама — що ж ми все-таки знаємо, що вона та як вона? Вона сама є, лише у випадку, коли ми філософствуємо. Філософія є філософствування...

Філософія — ми якось побіжно, мабуть, знаємозовсім не звичайне заняття, в якому ми за настроєм коротаємо час, не просто зібрання пізнань, які в будь-яку мить можна здобути з книг; але — ми лише невиразно це відчуваємо дещо спрямоване на ціле й граничне, у чому людина виговорюється до останньої ясності й веде останню суперечку. Бо навіщо нам було інакше сюди приходити? Чи ми потрапили сюди не подумавши, тому що інші теж йдуть або тому що як раз між п’ятою й шостою в нас вільний час, коли немає сенсу йди додому? Навіщо ми тут? Чи знаємо ми, з чим зв’язалися ?

b) Ностальгія як фундаментальний настрій філософствування й питання про світ, скінченності, отъед й цінності.

Філософія — останнє вимовляння й остання суперечка людини, яка захоплює її цілком і постійно. Але що таке людина, що вона філософствує в глибинах свого єства, й що таке це філософствування? Що ми таке при ньому? Куди ми прямуємо? Чи не випадково ми заблукали одного разу у всесвіт? Новаліс говорить в одному фрагменті: Філософія є, власне, ностальгія, потяг усюди бути вдома”. Дивовижна дефініція, романтична, звичайно. Ностальгія — чи існує сьогодні загалом таке? Чи не стала вона незрозумілим словом, навіть у повсякденному житті? Насправді, хіба теперішня міська людина, мавпа цивілізації, не покінчила давно вже з ностальгією? А тут іще ностальгія як визначення філософії!...

Залишимося на своєму й запитаємо: в чому тут справа – філософія ностальгія? Новаліс сам пояснює: „потяг усюди бути вдома”. Подобним потягом філософія може бути, тільки коли ми, ті що філософствують, усюди не вдома. За чим сумує сум цього потягу? Всюди бути вдома — що це значить? Не лише тут і там, і не просто на кожному місці, на усіх поспіль, але бути вдома всюди значить: завжди й, головне, в цілому. Це „в цілому” та його ціле ми називаємо світом. Ми існуємо, й поки ми існуємо, ми завжди очікуємо чогось. Нас завжди кличе Щось як ціле. Це „в цілому” є світ...

Філософія, метафізика є ностальгія, прагнення бути всюди дома, потреба — не сліпа й розгублена, але та, що пробуджує нас і саме до таких питань в їх єдності, які ми тільки що ставили: що таке світ, скінченність, усамітнення? Будь-яке подібне питання націлене на ціле. Нам мало знайомства з подібними питаннями, вирішальним виявляється те, чи дійсно ми замислюємося над ними, чи маємо силу пронести їх через всю нашу екзистенцію. Мало невпевнено й непевно плентатися в хвості у цих питань; ні, цей потяг бути всюди вдома є одночасно пошук, що відчиняє подібним питанням, що відкривають подібним питанням правильний шлях...

Оскільки розуміння та філософствування не звичайне заняття з поміж інших, той настрій, із якого зростає філософська захопленість і хватка філософських понять, з необхідністю й завжди головні настої нашого буття, такі, які постійно та сутнісно пронизують своєю мелодією людину, хоча вона зовсім не обов’язково повинна розпізнавати їх як такі. Філософія здійснюється завжди в якомусь фундаментальному настрої. Філософське схоплювання вкорінене в захопленості, а ця остання— в фундаментальному настрої...

Метафізика притягувала й тягне нас назад, у темряву людського єства. Наше питання: що таке метафизика? перетворилося на питання: що таке людина?

На нього ми, зрозуміло, теж не отримали ніякої відповіді. Навпаки, сама людина стала для нас ще більш загадковою. Ми знову питаємо: що таке людина? Перехідна ланка, вектор, буря, що проноситься по планеті, повернення богів чи наруга над ними? Ми цього не знаємо. Але ми бачили, що в цій загадковій істоті відбувається подія філософії.

Хайдегер М. Основні поняття метафізики

Ясперс К.

Історичність людини є також багатоликою історичністю. Але ця багатоликість підпорядкована вимогам спільного.

...Безконечна багатоманітність випадково створює рід „людина”, який виявляє певні типові властивості й, подібно до всього живого, здатний відхилятися від норми у межах припустимих можливостей. Але таке зближення людини зі світом природи може призвести до нівелювання власне людської сутності.

Адже, хоч би якою різноманітною була людина, істотним є те, що люди є значимими одне для одного. Завжди й усюди, де зустрічаються люди, вони виявляють взаємний інтерес, відчувають антипатію чи симпатію, вчаться одне в іншого, обмінюються досвідом. Ця зустріч – щось на кшталт впізнавання себе в іншому, спроба спертися на самого себе у своєму протистоянні іншому, котрого ми визнаємо саме як іншого. У цій зустрічі людина з’ясовує, що за будь-якої виокремленості її власних особливостей, вона неодмінно спільними рисами поєднана з іншими людьми, - поєднана саме через те, чого їй бракує, чого вона не знає, хоча, незважаючи на те, воно не непомітно керує нею і здатне у будь-яку мить сповнити натхненням її та всіх інших.

З цієї точки зору явище „людина” в усій його історичній різноманітності є рухом до спільного, - можливо, внаслідок спільного походження, – в усякому разі людина не є тим існуванням, яке сповна виявляє свою внутрішню сутність у багатоманітній рухливості явищ.

...У чому полягає спільність незмінюваної сутності людини, яка забезпечує саму можливість розуміння та зв’язків поміж людьми? Ця спільність завжди викликала в нас сумнів. Адже в історії повсякчасно відбуваються зміни в людському знанні, у свідомості і й самосвідомості. Виникають та щезають духовні передумови, зростає відчуження – аж до повного нерозуміння однієї людини іншою. З огляду на це. Чи зберігається спільність? У вигляді необмежної волі до взаєморозуміння вона, безперечно, зберігається.

Якщо цю спільність не можна зрозуміти на підставі біологічних якостей, оскільки її сенс взагалі перебуває поза цариною біологічного, то її засади мають бути іншими. Говорячи про витоки цієї спільності, маємо на увазі не біологічну природу або походження зі спільного кореня, але припускаємо людську сутність як спільність вищого ґатунку. Її можна уявити символічно6 через ідею створення людини Богом згідно з образом своїм, а також через ідею гріхопадіння.

...Отже, спільність, якої у своєму житті прагне людина, коли вона стає справді історичною, можна вбачати не у спільності біологічного походження, а лише в єдності людей на підставі того високого уявлення, згідно з яким людина є божественним творінням. Такі спільні витоки не належать до усталеного буття. Це - сама історичність. Сказане визначається таким чином:

1. Спільність людини в динаміці її змін не є усталеною спільністю незмінних і позачергово здійснюваних властивостей. Своє становлення в історії людина здійснює в рухові, який не є рухом її природних властивостей. Як природна істота людина є даною сутністю в межах її варіантів; як історична істота вона завдяки своїм первісним можливостям долає межі природної даності. Відтак же, вона змушена прагнути спільності, здатної об’єднати усіх. Це – постулат: без такої спільності унеможливилося б взаєморозуміння; тоді прірва між людьми була б інакшою за своєю сутністю, й сама історія, заснована на розумінні, була б неможливою.

2. У зявленні певних людей за певних реалій є дещо неповоротно однозначне. Як окремішність людина не здатна поєднати в собі все те, що вона могла б здійснити, спираючись на різні за своєю сутністю джерела, хоч би якою святою та героїчною вона була.

Людина, й окрема людина так само, за своїми можливостями, є усім; насправді ж вона є чимось одиничним. Проте у своїй окремішності людина - це не абсолютно відокремлена частинка; вона є істотою історично, вона має власні витоки в межах спільного начала, що єднає всіх нас.

Окрема людина ніколи не буває довершеною, ідеальною людиною. У принципі такою людина й бути не може, оскільки все, чим вона є і що вона здійснює, ніколи не є довершеним, усе і завжди лишається відкритим. Людина не є істотою довершеною, вона не здатна бути досконалою.

3. В окремих людських творіннях, проривах, звершеннях реалізується неповторне й незамінне. Оскільки ці творчі акти не можна зрозуміти виходячи виключно з причинних зв’язків або вивести їх з необхідністю, кожен з них схожий на одкровення, джерело якого – не звичний перебіг подій, а щось зовсім інше. Коли ж це вже відбулося, ці одкровення стають і грунтом, і дороговказами людського буття. В них людина знаходить підстави свого знання й переживання, своїх ідеалів, взірців та масштабів, свого способу мислення, своїх символів, свого внутрішнього світу. Це етапи на шляху до спільності, адже вони належать єдиному самоосяжному духові й звернені до всіх.

Ясперс К. Про сенс історії.

Сартр Ж.П.

Буття – це не звязок із собою, воно є самим собою(soi). Воно є іманентністю, неспроможною себе реалізувати, ствердженням, нездатним себе затвердити, активністю, якій годі діяти, оскільки вона обліплена собою. Все відбувається таким чином, що нібито для того, аби звільнити себе від лона буття, потрібно було б розтиснути буття. А втім можна погодитися з тим, що буття якогось ствердження є індиферентним; індиферентність-в-собі перебуває по той бік нескінченності само стверджень, принаймні там, де є нескінченна кількість способів самоствердження. Ми можемо підсумувати ці перші результати, сказавши, що буття є в собі.

Однак якщо буття є в собі, то це означає, що воно не відсилає себе, як це робить самосвідомість. Воно є цією самістю. Воно є настільки самим собою, що постійна рефлексія, котра констатує себе, розчиняється в тотожності. Ось чому буття, у своїй основі, є по той бік себе, і наша перша формула може бути приблизною, пристосованою до потреб мови. Справді, буття є непрозорим для самого себе виключно тому, що сповнене самим собою. Це саме те, що ми краще б виразили, сказавши, що буття є те, що воно є. З першого погляду, ця формула суто аналітична. Насправді, вона далека від констатування себе в принцип тотожності, оскільки цей останній є принципом необумовленим усіма аналітичними судженнями. По-перше вона (формула) означає єдиний регіон буття: регіон буття-в-собі. Згодом ми побачимо, що буття -для- себе визначається, навпаки, як таке, що не є, і не таке, як є. Отже, йдеться тут про регіональний принцип і, як такий, -синтетичний. Окрім того, слід протиставити цій формулі: буття-в-собі є те, що воно є, іншу формулу, котра визначає буття свідомості: справді, це останнє, як ми згодом побачимо, повинно бути тим, чим воно є.

Це нам нагадує про специфічне значення, яке нам необхідно дати слову "є" у фразі: буття є те, що воно є. Від того часу, як існують різновиди буття, які повинні бути тим, чим вони є, факт буття, яке є, аж ніяк не являє собою характеристику чисто аксіоматичну: він є випадковим принципом буття-в-собі. В цьому розумінні принцип тотожності, принцип аналітичних суджень, виступає також регіональним синтетичним принципом буття. Він означає непрозорість буття-в-собі. Ця непрозорість не містить нашого покладання через зв'язок з в-собі; в тому розумінні, що ми були б зобов'язані це осягнути й дослідити, позаяк ми знаходимося "ззовні". Буття-в-собі майже не має всередині, котре б протистояло якомусь ззовні й було б аналогічним якомусь судженню, якомусь закону, якомусь усвідомленню себе. Буття-в-собі не має прихованого, воно є масивністю. В певному розумінні це можна визначити як синтез. Але найнепорушнішим з усіх: синтез самого себе з собою.

Із цього, очевидно, випливає, що буття ізольоване у своєму бутті, і не містить ніякого зв'язку з тим, що не є ним. Переходи, становлення, все те, що дає змогу сказати, що буття, ще не є тим, чим буде, і вже є таким, чого не було - се це йому відмовлено за принципом. Тому що буття є буттям становлення, і внаслідок цього перебуває поза будь-яким становленням. Воно є те, що воно є, а це означає, що внаслідок самого себе буття не може навіть бути тим, чим воно не є; справді, ми бачили, що воно не оповите жодним запереченням. Воно є повною позитивністю. Буття не знає навіть інакшості: ніколи не ставить себе як інше, як якесь інше буття; не здатне підтримувати ніякого зв'язку з іншими. Буття - саме по собі невизначне і вичерпується у бутті. З цієї точки зору, як ми це побачимо пізніше, воно уникає тривалості часу. Воно є, а коли воно провалюється, то не можна навіть сказати, що його більше нема. Або, принаймні, це саме свідомість може усвідомити його, як неіснуючого більше, якраз тому, що вона є часовою тривалістю. Але саме буття не існує як недостатність тут, де воно було; повна позитивність буття перетворюється на свій крах. Воно було, а зараз є інше буття: ось і все.

І нарешті - це буде наша третя характеристика - буття-в-собі є. Це означає, що буття не може бути ні таким, що випливає з можливого, ні зведеним до необхідності. Остання має відношення до зв'язку між ідеальними пропозиціями, а не до існуючого. Існуючий феномен ніколи не може випливати з якогось іншого існуючого, оскільки воно є існуючим. Це те, що ми будемо називати випадковістю буття-в-собі. Але буття-в-собі тим більше не може випливати з можливого. Можливе - це структура для-себе, тобто воно належить до іншої царини буття. Буття-в-собі ніколи не є ні можливим, ні неможливим, воно є. Це те, що свідомість визначатиме - в антропоморфних термінах, - говорячи, що воно є надлишком (de trop), тобто, що свідомість абсолютно не може витворити його з нічого, ні від іншого буття, ні від можливого, ні від якогось необхідного закону. Нестворене, без основи для буття, без будь-якого зв'язку з іншим буттям, буття-в-собі є надлишком для вічності.

Буття є. Буття є в собі. Буття є те, що воно є. Ось три характеристики, які тимчасове дослідження феномена буття дає нам змогу визначити в бутті феномена. На даний момент нам неможливо просунути далі наше наукове дослідження. Це ще не є визначенням у-собі - яке завжди є лише те, що воно є, - котре нам допоможе встановити і прояснити відношення з для-себе. Отже, ми відправилися від "проявів" і поступово прийшли до постулювання двох типів буття: в-собі і для-себе, про які ми маємо поки-що лише поверхові і неповні відомості. Купа питань існує ще без відповіді: який таємний сенс цих двох типів буття? Який смисл мають вони, той і інший, відносно буття взагалі? Який сенс буття, оскільки воно містить в собі ці дві царини буття, що так радикально відрізняються? Якщо ідеалізм і реалізм (обидва) зазнають поразки при поясненні зв'язку, який поєднує насправді ці царини, що безпосередньо не сполучаються, то яке інше вирішення можна знайти для цієї проблеми? і яке буття феномена здатне бути транс феноменальним?

Сартр Ж..П. Буття і Ніщо

Камю А.

Є одна лише дійсно серйозна філософська проблема – проблема самогубства. Вирішити, варте чи не варте життя того, щоб його прожити, - означає відповісти на фундаментальне питання філософії. Решта – чи має світ три виміри, чи керується розум дев’ятьма або дванадцятьма категоріями – є другорядним. Такими є умови гри: в першу чергу треба давати відповідь. І якщо є вірним, як це говорив Ніцше, те, що філософ, який заслуговує поваги, повинен бути взірцем, то зрозуміле й значення відповіді за нею будуть слідувати певні дії. Цю очевидність відчуває серце, але в неї необхідно вникнути, щоб зробити ясною для розуму.

Як визначити більшу невідкладність одного питання порівняно з іншими? Міркувати треба про дії, які слідують за рішеннями. Я ніколи не бачив, щоб хто-небудь віддав життя за онтологічний аргумент. Галілей віддавав належне науковій істині, але з надзвичайною легкістю зрікся її, як тільки вона стала небезпечною для життя. В якомусь розумінні він був правий. Така істина не була варта вогнища. Чи Земля обертається навколо Сонця, чи Сонце навколо Землі – не все одно? Врешті, питання це пусте. І в той же час я бачу, як накладають руки на себе багато людей, бо за їх думкою, життя не варте того, щоб його прожити. Мені відомі й ті, хто, як не дивно, готові покінчити з собою заради ідеї чи ілюзій, які є основою їхнього життя (те, що називається причиною життя, виявляється чудовою причиною смерті). Тому питання сенсу життя я вважаю найневідкладнішим з усіх питань. Як на нього відповісти? Мабуть, є тільки два методи осягнення всіх істотних проблем – а такими я вважаю лише ті, що загрожують смертю або вдесятеро більшим палке бажання жити, - це методи Ла Паліса і Дон Кіхота. Тільки у цьому випадку, коли очевидність та захоплення урівноважують одне одного, ми одержуємо доступ і до емоцій, і до ясності. При розгляді такого скромного і в той же час такого зарядженого патетикою предмета класична діалектична вченість повинна поступатися місцем більш невибагливій настанові розуму, яка спирається як на здоровий глузд, так і на симпатію.

Самогубство завжди розглядалося виключно як соціальний феномен. Ми ж, навпаки, од самого початку ставимо питання про зв’язок самогубства з мисленням індивіда. Самогубство підготовляється у безмовності серця, подібно до Великого Діяння алхіміків. Сама людина нічого про нього не знає, але одного чудового дня застрелюється або втомлюється. Про одного самогубця-домоправителя мені казали, що він дуже змінився, втративши п’ять років тому дочку, що ця історія його „підточила”. Важко знайти більш точне слово. Спочатку роль суспільства тут невелика. Червяк сидить у серці людини, там його і слід шукати. Необхідно зрозуміти ту смертельну гру, яка веде від ясності відносно власного існування до втечі з цього світу.

Камю А. Міф про Сізіфа. Ессе про абсурд

Позитивізм

Конт О.

Після того, як постійне підпорядкування уяви спостереженню було одностайно визнане як перша основна умова всякого здорового наукового умогляду, неправильне тлумачення часто призводило до того, що стали занадто зловживати цим великим логічним принципом, перетворюючи реальну науку на свого роду безплідне накопичення неузгоджених фактів, властиве якому достоїнство могло б полягати тільки в його частковій точності. Важливо, таким чином, добре зрозуміти, що дійсний позитивний дух в основі не менш далекий від емпіризму, чим від містицизму; саме між двома однаково згубними помилковими шляхами він повинен завжди прокладати собі дорогу; потреба в такій постійній обережності, стільки ж важкій, скільки важливій, понад те, достатня для підтвердження згідно з нашими первинними поясненнями того, наскільки дійсна позитивність повинна бути зріло підготовлена, так, щоб вона не мала ніякої схожості з первісним станом людства.

Саме у законах явищ дійсно полягає наука, для якої факти у власному сенсі слова, як би точні і численні вони не були, є завжди тільки необхідним сирим матеріалом.

Розглядаючи ж постійне призначення цих законів, можна сказати без жодного перебільшення, що дійсна наука, далеко не здатна утворитися з простих спостережень, прагне завжди уникати по можливості безпосереднього дослідження, замінюючи останнє раціональним передбаченням, що складає в усіх відношеннях головну характерну рису позитивної філософії. /../ Таким чином, дійсне позитивне мислення полягає переважно в здатності бачити, щоб передбачати, вивчати те, що є, і звідси робити висновок про те, що повинно відбутися згідно загальному положенню про незмінність природних законів.

Конт О. Дух позитивної філософії

Релігійна філософія

Тейяр де Шарден П.

Починаючи з контурів молодої Землі, ми безперервно простежували послідовні стадії того ж самого великого процесу. Під геохімічними, геотектонічними, геобіологічними пульсаціями завжди можна впізнати той самий глибинний процес – той, котрий, матеріалізувавшись у перших клітинах, продовжується у творенні перших систем. Геогенез, сказали ми, перетворюється на біогенез, що у кінцевому підсумку є ніщо інше, як психогенез.

З критичним переходом до рефлексії розкривається лише наступний член ряду. Психогенез привів нас до людини. Тепер психогенез стушовується, він змінюється і поглинається більш високою функцією – спочатку зародженням, потім наступним розвитком духу – ноогенезом. Коли у тваринній істоті інстинкт вперше побачив себе у власному дзеркалі, увесь світ піднявся на один ступінь.

Визнавши і виділивши в історії еволюції нову еру ноогенезу, ми відповідно змушені в кількісному з’єднанні земних оболонок виділити пропорційно даному процесові опору, тобто ще одну плівку. Навколо іскри перших відомостей, що рефлектують, став розгорятися вогонь. Точка горіння розширювалася. Вогонь поширювався все далі і далі. В остаточному підсумку полум’я охопило всю планету. Тільки одне тлумачення, тільки одну назву в стані виразити цей великий феномен – ноосфера. Настільки ж велика, проте, як побачимо, значно більш цільна, аніж усі попередні покриви, вона дійсно новий покрив, “мислячий шар”, який, зародившись наприкінці третинного періоду, розгортається відтоді над світом рослин і тварин — поза біосфери і над нею.

Тейяр де Шарден П. Феномен людини