Філософія. Лекція 1. ФІЛОСОФІЯ: КОЛО ЇЇ ПРОБЛЕМ І РОЛЬ У СУСПІЛЬСТВІ PDF Друк

Філософія. Лекція 1. ФІЛОСОФІЯ: КОЛО ЇЇ ПРОБЛЕМ І РОЛЬ У СУСПІЛЬСТВІ

1. Поняття світогляду та його історичні типи: міфологічний, релігійний, філософський.

2. Специфіка філософського світогляду. Основне питання філософії.

3. Філософія у системі культури. Функції філософії.

Поняття світогляду та його історичні типи: міфологічний, релігійний, філософський

Приступаючи до вивчення першого питання теми, студентам слід зрозуміти, що філософські питання апелюють до духовності людини і суспільства. Щоб сформувати уявлення про духовність, необхідно показати, що вона ґрунтується на певній психокультурі людини. У свою чергу, психокультура формується в процесі життєдіяльності кожної людини, яка задається питаннями: для чого жити? для чого вчитися? для чого заробляти гроші? для чого робити кар’єру? і т. ін. Питання є спільними для всіх, а до відповідей на них кожна людина повинна прийти особистісно. Ці питання “для чого?” і відповіді на них у своїй єдності складають фундамент духовності кожної особистості. Отже, духовність не можна зводити до релігійності, оскільки це явище більш широке й глибоке. Воно торкається всіх сторін людського життя: виробничої, побутової, політичної, правової, моральної, релігійної, естетичної.

Видатний сучасний український філософ, лауреат Національної премії імені Тараса Шевченка С.Б.Кримський класифікував усі питання, якими переймається людство протягом своєї історії, і виділив такі три групи:

- питання, на які можна дати однозначну відповідь (наприклад: чому йде дощ? чому на зміну ночі приходить день? що таке психіка? і т.д.). На них відповідає наука;

- питання, на які неможливо дати відповіді в загальній формі (наприклад:, що таке дружба? що таке кохання? у чому полягає щастя людини? і подібні до них). Це особисті питання і на них відповідають література й мистецтво;

- у полягає сенс життя? чи можна досягти особистого безсмертя? і т. д.). Це так звані сенсожиттєві питання, на які людина дає відповідь у пограничних життєвих ситуаціях, коли вона опиняється перед вибором: бути чи не бути? якою бути? що краще: смерть чи ганьба? Тобто це питання про власну присутність у світі, коли людина прагне зазирнути в саму себе, в найпотаємніші глибини своєї душі.

С.Б.Кримський вважає, що саме третя група питань і пошуки відповідей на них, що вимагають напруженої роботи розуму й душі особистості щодо формування свого “внутрішнього світу”, складає зону людської духовності. Це є пошук шляху людини до самої себе. Саме тут починається робота філософії.

Слово “філософія” складається з двох слів: філео – люблю і софія – мудрість. Проте вже Піфагор, який упровадив його ще в VI ст. до н.е., розумів під цим словом не стільки любов до мудрості, скільки любов до пошуку істини. Саме тому в Стародавній Греції філософія зароджується як теоретична система знань, яка є спробою відповісти на питання про походження і єдність світу, його конечність та безконечність, принципи будови, про життя і смерть, сенс буття людини й суспільства, про походження, сутність людини та її місце у світобудові, чи знає людина саму себе й наскільки знає та багато інших. Причому цими питаннями люди не переймаються в повсякденному житті, коли займаються пошуками хліба насущного, оскільки повсякденність “вуалює” дійсність, а філософія має своїм завданням зняти цю вуаль і виявити справжні відносини реального світу, тобто, образно кажучи, “зняти іржу з повсякденності” (С.Б.Кримський). Ці питання постійно відтворюються на різних етапах історії людства, торкаючись бездонних глибин людського життя.

Але самі ці питання сформувалися задовго до виникнення філософії ще в первісному суспільстві, коли люди прагнули якось пояснити світ природи та виявити свої стосунки з ним. Отже, від самого зародження людства зазначені вище питання поставали як світоглядні.

Що ж таке світогляд і які його складові? Коли і як він формується? Який має характер і від чого залежить? Чи змінюється з розвитком суспільства? Якщо так, то від чого залежать ці зміни? При пошуках відповідей на ці та інші питання стосовно сутності світогляду студентам необхідно показати, що світогляд притаманний лише суспільній людині. Він формується впродовж усього її життя під впливом певних зовнішніх умов. Слово “світогляд” складається зі слів “світ” і “погляд”, але його не можна тлумачити лише як “погляд на світ”. Якби це було так, то у людей, що живуть в один і той же час, в одному й тому ж місці, мають приблизно однаковий рівень знань, був би однаковий світогляд. Насправді це не так. Чому?

Немовля від народження не має свідомості, воно народжується лише із здатністю до мислення, мовлення, почуттів, волі, творчості, діяльності, які виступають як сутнісні сили людини. Зазначені здібності можуть сформуватися тільки у процесі соціалізації індивіда внаслідок освоєння ним усього поля людської культури. Вже з перших кроків життя дитини її оточують батьки й інша рідня, речі домашнього вжитку, іграшки. Їй співають колискові, розказують казки, пестять, посміхаються тощо. Так людське дитя потрапляє в світ культури, яка включає в себе матеріальні й духовні цінності, а також відносини між людьми з приводу них. Уся сукупність суспільних відносин (вербальних і невербальних) складає процес спілкування, до якого залучається немовля. Спочатку воно освоює оточуючий світ через органи чуття, розрізняючи речі на смак, голоси рідних, а потім і кольори та інші зовнішні властивості речей і явищ.

Маленька дитина активно освоює оточуючий її світ і згодом починає вирізняти себе з нього, протиставляти себе іншим людям і не просто повторювати вимовлені іншими людьми слова, а говорити осмислено, ідентифікуючи різні речі. Коли дитина починає виділяти себе як “Я”, до чуттєвого сприйняття нею світу долучається раціональне освоєння нею дійсності. Вона починає розрізняти добро і зло, коли їй розказують казки, співпереживати казковим героям, освоюючи таким чином ази моральності. І хоча діти сприймають казковий світ як справжній, це допомагає їм у подальшому житті вчитися розрізняти добрі і погані вчинки оточуючих людей, набувати життєвого досвіду. Діти зростають у різних матеріальних і духовних умовах, їм доступні різні цінності суспільства, вони мають різну психіку, яка впливає на формування характеру, а тому у різних дітей по-різному формується світовідчуття та світорозуміння, які в своїй єдності складають фундамент світогляду.

Світогляд – це складне суспільне явище, невід’ємними елементами якого є почуття, емоції, переживання, знання, воля (готовність до певних дій), переконання, цілі, мрії, надії, віра, вірування, ілюзії, сподівання, ідеали і т.д., що складаються у процесі життєдіяльності людей під безпосереднім впливом їх матеріальних і духовних умов життя. Причому ці складові світогляду не навязуються дитині ззовні, а активно формуються самою маленькою людиною, яка прагне до самостійності, виражаючи це прагнення словами: “Я сам (сама)”. Названі елементи світогляду неможливо відділити один від одного, тому світогляд називають сплавом цих компонентів.

Світогляд відіграє вирішальну роль у житті людини, дозволяючи їй орієнтуватися в оточуючому світі. Визначний український філософ – академік В.І.Шинкарук дав досить влучне визначення світогляду. Він говорив: “Світогляд – це форма суспільної самосвідомості людини, через яку вона сприймає, осмислює та оцінює оточуючу дійсність як світ свого буття, а також визначає своє місце в ньому”. У даному визначенні фокусується увага на активності людини, її здатності до творчого, осмисленого відношення до світу, його освоєння відповідно до своїх уподобань, цілей, сенсожиттєвих орієнтирів. Світогляду кожної людини притаманні як індивідуальні, так і суспільні характеристики, оскільки в процесі освоєння культури суспільства вона “привласнює” (засвоює) суспільні знання, моральні, правові норми поведінки, політичні, естетичні, релігійні й інші цінності.

Світогляд має історичний характер. Протягом історії людства він пройшов три історичні етапи, яким відповідають наступні історичні типи світогляду: міфологічний, релігійний та філософський.

Міфологічний світогляд (міф – сказання про діяння героїв і богів) був притаманний первіснообщинному суспільству. Він ґрунтувався на тотемізмі (вірі членів роду в надприродний зв’язок даної родової групи з якоюсь твариною, рослиною тощо, які вважалися прародичами і служили об’єктом поклоніння для даного роду). Проте тотемізм і міфологічний світогляд не можна ототожнювати, бо останній лише здійснюється через тотемізм, виступаючи формою духовно-практичного освоєння світу. Міфологічний світогляд поділяє світ на видимий (у ньому живуть люди) та невидимий (у ньому живуть герої та боги), розчиняючи людей у природі. Це був початок історії духу.

Міфологічна свідомість виникає й розвивається в період збирання та мисливства, ще до землеробства й скотарства, коли головною продуктивною силою, що перетворювала природу, виступала сила первісного колективу. А тому мислення первісних людей спиралося на принципи доцільності. Міфи є результатом стихійно сформованої колективної, родо-племенної свідомості, яка була наслідком тривалого панування сил природи над людьми. І лише в умовах землеробства, коли освоювались родючість землі та сили тварин, людина піднімалася до усвідомлення сили обєктивних закономірностей природи. Міфологічний світогляд – це не продукт невігластва. Він поставив такі питання, якими людство переймається й у наш час: про походження світу й людини; про хаос і космос; про конечність та нескінченість світу і т. п. Проте вони були поставлені у формі міфу.

Перехід до релігійного світогляду ознаменований тим, що через виникнення та розвиток виробництва людина була виділена з природи, почала протиставляти себе природі. У свою чергу, процес виробництва (обробіток землі, скотарство, початок ремісництва) вимагає знання законів природи й веде до розмежування природного та надприродного у свідомості людей. Більш високий рівень розвитку суспільства породжує новий тип залежності: якщо у первісному суспільстві існувала залежність людей від природи, то процес виробництва зумовлює майнову нерівність людей і формує залежність людини від людини.

В цих умовах не природні, а суспільні сили стають ворожими людині. Розпадаються родові відносини, виникають племена, міф утрачає зв’язок із своєю основою і розпадається на релігію й мистецтво (епос, сказання, билини тощо). Так виникала первісна релігія, яка мала форму багатобожжя, коли герої перетворюються на богів. Це була перша, перехідна форма релігії. А в умовах рабовласницького суспільства у свідомості рабів світ роздвоюється на світ зла й несправедливості та світ добра, в якому можна врятуватися шляхом певного способу дії (молитви, терпіння і т.п.). Релігійний світогляд виникає на основі ідеї спасіння і виступає “духом бездушних порядків” (В.І. Шинкарук). На своїй власній основі формуються основні світові релігії – християнство, буддизм, а пізніше – іслам.

Вперше у людській історії релігійний світогляд породжує ідею свободи, розмикає коло. Суспільна історія постала як лінійний процес у єдності минулого, теперішнього та майбутнього, у той час як міфологічний світогляд був обернений у минуле, відшукуючи пращурів у природі. У рабовласницькому суспільстві індивідуальна свідомість виділяє людину з роду, породжує самосвідомість, здатність почувати себе як вільну істоту, а також ідею сенсу власного життя. Проте пошуки сенсу життя лежать не в реальному світі, а в нереальному житті, бо цей світ є для раба світом зла й несправедливості. Саме тому зявляється ідея позбавлення від зла у потойбічному світі.

Філософський світогляд почав формуватися майже одночасно з релігійним, проте він мав інше підґрунтя. Основою виникнення філософського світогляду була потреба в знаннях про природні явища, із якими люди мали справу в процесі виробництва. Необхідно було виявляти конкретні властивості предметів природи з метою задоволення повсякденних потреб, що вело до узагальнень і утворення абстрактних понять, через які й відбувалося формування протонауки, яка закладала підвалини інтелектуального осягнення оточуючого світу. Найважливішою рисою нового типу знання був сумнів у правильності існуючих знань, які приймалися як постулати. Критичне їх переосмислення породжувало нові запитання і спонукало до пошуку відповідей на них. Так зароджувався філософський світогляд, який інакше, ніж міфологічний та релігійний, пояснював походження світу, людини, суспільства, феномен життя й смерті та інші природні й соціальні явища.

Специфіка філософського світогляду. Основне питання філософії

При вивченні другого питання теми студентам слід мати на увазі, що філософський світогляд бере свій початок у міфології, яка першою поставила світоглядні питання й давала відповіді на них у формі міфу, сказання, епосу, казок, легенд тощо, які передавалися з покоління у покоління й приймалися на віру. Філософія ж пішла протилежним шляхом, поставивши світоглядні питання під контроль розуму, обравши метою раціональне пояснення світобудови. Вона не задовольняється чуттєво-емоційними формами знання, а прагне до аргументованого обґрунтування своїх положень, які мають теоретичну форму.

У філософському знанні не розглядаються практичні питання. Видатний давньогрецький філософ Аристотель писав про філософію: “Всі інші науки є більш необхідними, але кращої немає жодної” (Аристотель. ). За своїм змістом філософський світогляд прагне охопити світ як цілісність у єдності різнорідних його частин. Саме тому філософські питання мають граничний характер: у чому полягає сутність світу? якими є його перші й останні принципи? завдяки чому світ єдиний? що таке людина? у чому сенс її життя? та інші, подібні за характером до перерахованих.

Займаючись обґрунтуванням світоглядних проблем, філософія виступає формою теоретичного розвитку самого світогляду, робить його теоретично усвідомленим. Це можна продемонструвати на наступному прикладі. Кожна людина у повсякденному житті користується поняттям “причина”, проте далеко не кожна може пояснити, що таке причина. Для цього треба теоретично виявити сутність причини й причинності. Це і є сфера знань філософії. Те ж саме можна сказати про поняття “рух”, “форма”, “зміст”, “дійсність” і т.п.

У людини є потреба схопити у своєму мисленні весь світ і зрозуміти звязки між різними його частинами. Звідки виникає у людей таке прагнення? Основною причиною є те, що інакше людина виявляється самотньою у світі, що викликає у неї розгубленість, страх перед світом, втрату душевного спокою. Навпаки, розуміння єдності світу, своє власної органічної присутності в ньому, зв’язку з іншими людьми допомагає людині з надією та оптимізмом дивитись у майбутнє, реалізовувати свої мрії, ставити перед собою мету, формувати ідеали, осмислювати сенс свого життя, відшукувати гармонію зі світом, відбирати адекватні засоби для їх реалізації.

Філософія схоплює світ у його всезагальних характеристиках і тому формує специфічні для неї всезагальні поняття, які називаються категоріями. Філософський світогляд оперує такими категоріями, як “світ”, “людина”, “природа”, “буття”, “суще”, “свідомість”, “мислення”, “матерія”, “субстанція”, “рух”, “простір”, “час” і багато інших. Це світоглядні категорії, які допомагають людині правильно орієнтуватися у світі, освоювати його, творити речі і явища матеріальної та духовної культури, формувати власні уявлення про Істину, Добро, Красу, Справедливість тощо, узгоджувати свої уявлення про світ із думками інших людей, шукати шляхи гармонізації індивідуального й суспільного життя. При цьому філософія спирається на досягнення природничих, соціально-гуманітарних та технічних наук, узагальнюючи їх відкриття.

Із зазначеного вище випливає, що основною проблемою, вирішенням якої займається філософія, є проблема “людина – світ”, тобто проблема теоретичного осягнення світу людиною, виявлення свого місця в ньому та перспектив свого життя. Саме поняття “світ” у філософії теж розглядається специфічно. По-перше, світ – це Космос або Всесвіт, в якому перебуває людина. По-друге, світ – це суспільство, представником і творцем якого виступає людина. По-третє, світ – це духовний стан людини, її почуття, емоції, переживання, знання, переконання, мрії, сподівання; моральні, політичні, правові принципи, якими вона керується у своєму житті; релігійні вірування, естетичні смаки та уподобання; ідеали тощо. Тому філософи говорять, що не лише людина є частиною світу, але і вміщує в собі цілий світ.

У філософії роздуми про світ ґрунтуються на виявленні місця людини у світі: як у природному, так і в суспільному. Хоча питання про людину і оточуючий її світ вивчається багатьма науками, проте лише філософія досліджує відношення людини до світу як мислячої істоти. Тому філософія приділяє значну увагу вивченню і поясненню проблем походження та сутності свідомості, мислення, розуму, причин їх виникнення і джерел розвитку, виясненню їх функцій у життєдіяльності людини. На цій підставі філософія виробляє певні рекомендації, методологічні принципи та орієнтири для пізнання і практичної діяльності людей.

Різні філософи та філософські напрямки по-різному вирішують проблему відношення людини до світу, але спільним залишається те, що вони вирішують її специфічно філософськими засобами. Тобто всі філософи займаються не частковим, а цілим, прагнучи кожне конкретне явище підвести під всезагальні поняття філософії і користуються для цього не конкретними методами, а специфічним філософським інструментарієм – відповідним способом мисленнядіалектичним чи метафізичним.

Діалектика” у перекладі з давньогрецької мови означає суперечку, суперечність. У філософії вона є способом осягнення предметів і явищ у їх органічному звязку, взаємозалежності, у постійних змінах, у переходах одне в одне. Діалектичний спосіб мислення розглядає світ як цілісний процес у його суперечливому розвитку. Термін “діалектика” вперше у філософії застосував Сократ. У нього діалектика виступала як ефективний метод ведення суперечки з метою виявлення істини через зіткнення протилежних точок зору. Німецький філософ Гегель розробив діалектику як метод відшукання протилежних сторін і встановленні суперечностей між ними у самій дійсності. Проте під дійсністю він розумів лише мислення. Маркс і Енгельс пізніше показали, що в діалектиці ідей, понять Гегель геніально вгадав діалектику речей. Самі ж вони розглядали діалектику як учення про найбільш загальні закони розвитку природи, суспільства і людського мислення, яке виражається у системі категорій і законів.

Метафізика у перекладі з давньогрецької мови означає буквально після фізики. А фізикою (фізіс) називали науки про природу. Метафізикою Андронік Родоський (систематизатор творів Аристотеля) у І ст. до н.е. назвав твори Аристотеля про “буття саме по собі”, про його причини та перші й останні принципи. Пізніше, у ХІХ ст., терміном “метафізика” Гегель назвав догматичний спосіб осягнення світу, тобто розуміння його як незмінної, статичної, однозначної системи, який був притаманний філософії Нового часу (ХVII-XVIII ст.), вважаючи його протилежним до діалектики. Для метафізичного способу мислення речі та їх мислене відображення є завжди незмінними, нерухомими, тотожними собі. Метафізика не вхоплює всезагальних звязків між речами та явищами, не розглядає їх взаємної зумовленості. Метафізичне мислення розуміє рух лише як просте переміщення речей у просторі, що відбувається по колу або по прямій лінії. Як метод наукового пізнання метафізика відіграла важливу роль у становленні класичного природознавства в ХVII-XVIII ст. Проте для філософських узагальнень цей спосіб мислення є непридатним.

Схематично протилежність діалектики й метафізики як способів осягнення світу можна показати наступною таблицею:

Д і а л е к т и к а

М е т а ф і з и к а

Речі

Змінні, перебувають у звязку та розвитку

Незмінні, ізольовані одна від одної

Джерело руху

Внутрішня суперечність

Поштовх ззовні

Механізм руху

Стрибок

Поступальність

Спрямованість руху

По спіралі, що піднімається вгору

По колу або по прямій лінії

Світ у цілому

Процес

Стан

Поняття

Змінні, взаємозвязані, тотожно-протилежні

Незмінні, ізоловані одне від одного, несуперечливі

Філософія у своєму розвитку пройшла довгий шлях, проте основна її проблема, яка зв’язана з поясненням відношення людини до світу і виявленням її місця у ньому, пронизує всю її історію. Дослідження цієї проблеми породжувало й продовжує породжувати багато питань, серед яких завжди виділяють основне. В давньогрецькій філософії Сократ сформулював основне питання так: “Пізнай самого себе”. У Новий час французький філософ К.Гельвецій вважав за основне питання філософії питання про шляхи досягнення людьми щастя. У класичній німецькій філософії І.Кант як основні розглядав три питання:

1. Що я можу знати?

2. Що я повинен робити?

3. На що я можу сподіватися?

Пізніше він говорив, що всі ці питання можна звести до одного: що таке людина? Марксистська філософія в особі Фр.Енгельса основним питанням філософії вважала питання про відношення мислення до буття; духу до природи; свідомості до матерії. Це не різні питання, а історично трансформоване питання: як відноситься людське мислення до предметної дійсності? Причому Енгельс розглянув це питання з двох сторін – онтологічної (онтос – буття) та гносеологічної (гнозіс – знання).

Онтологічна сторона основного питання філософії сформульована так: що було первинним – матерія чи свідомість? Філософи, які вважали первинною матерію, природу, буття, утворили табір матеріалізму, а ті, що за первинне брали духовне начало (світовий дух, абсолютну ідею, людську свідомість тощо), а матерію вважали вторинною, похідною, склали табір ідеалізму. У свою чергу, ідеалізм поділяється на об’єктивний та суб’єктивний. Об’єктивний ідеалізм приймає за первинне духовне начало, яке не залежить від свідомості і волі людини (світову волю, світову душу, світовий розум, абсолютну ідею, Божественний розум тощо). Суб’єктивний ідеалізм вважає первинними відчуття, свідомість, волю, почуття окремої людини (суб’єкта). Окрім ідеалістів і матеріалістів, існує нечисленна група філософів, які вважають, що матеріальне і духовне незалежні одне від одного. Вони називаються дуалістами (ду – два).

Гносеологічна сторона основного питання філософії формулюється так: чи можна за допомогою свідомості правильно пізнавати обєктивний (не залежний від людського мислення) світ? Більшість філософів визнають здатність людського мислення пізнавати оточуючий світ. Проте визнання пізнаваності світу у матеріалістів та ідеалістів принципово різниться. Матеріалісти вбачають у пізнанні відображення у людській свідомості реально існуючого світу, незалежного від свідомості. Ідеалісти ж розуміють процес пізнання або як комбінування людською свідомістю чуттєвих даних (суб’єктивний ідеалізм), або як чисто логічний процес отримання нових умовиводів із уже відомих аксіом (об’єктивний ідеалізм).

Але є група філософів, які заперечують можливість пізнання людиною світу за допомогою відчуттів і мислення. Їх називають агностиками, а представлену ними філософську течію – агностицизмом. Агностицизм не можна розглядати спрощено, як течію, що заперечує сам факт існування пізнання. Річ у тім, що з пізнавальною діяльністю людина стикається у своєму повсякденному житті, тому заперечувати цей факт абсурдно. Отже, в агностицизмі ставиться питання про можливості пізнання, про те, чим є пізнання стосовно до обєктивної дійсності. Детальніше проблема пізнання буде розглянута у темі “Пізнання та освоєння світу”.

У ХХ ст. були спроби інакше сформулювати основне питання філософії. Зокрема, французький філософ А.Камю за основне взяв питання: варте чи не варте життя того, щоб його прожити? Тобто основним питанням виступає питання про сенс людського життя. Можна називати й інші спроби сформулювати основне питання філософії. Але якщо проаналізувати кожну із названих точок зору на цю проблему, то можна побачити, що найбільш загальним є формулювання основного питання філософії Фр.Енгельсом. Адже питання про самопізнання, про сутність людини і її щастя, про сенс її життя – це більш вузькі питання, які виступають частковим випадком питання: як відноситься наше мислення до світу (природного, суспільного, духовного світу людини)?

Філософія у системі культури. Функції філософії

Розглядаючи місце філософії у культурі, необхідно виявити сутність самої культури та її структурні компоненти. Слово культура у перекладі з латинської мови означає обробіток, виховання, освіта, розвиток. У латинській транскрипції слово “cultura за своїм значенням протистоїть слову “natura”. “Культурне” розуміється як “штучне”, а культура виступає штучним (неприродним), створеним самою людиною, середовищем її життя. У сучасній філософській літературі під культурою розуміють систему надбіологічних форм людської життєдіяльності, які історично розвиваються і забезпечують відтворення та зміни усіх сфер суспільного життя. Культура є способом організації людського життя у природі. Іншими словами можна сказати, що культура – це процес виробництва, споживання, передачі від покоління до покоління матеріальних та духовних цінностей, який характеризує поступальність суспільного розвитку.

З розвитком людства термін “культура” змінював своє значення. Спочатку він означав обробіток людиною землі, а пізніше його значення було розширене, оскільки ним стали позначати процеси й результати обробітку природних матеріалів у різних ремеслах, а потім і процеси виховання та навчання людини. У цьому розширеному значенні термін “культура” вперше вжив римський філософ Марк Туллій Цицерон у трактаті “Тускуланські рукописи” (45 р. до н.е.), застосувавши слово “обробіток” у переносному значенні – як обробіток людського розуму у процесі виховання та навчання.

Подальший розвиток цього терміну був звязаний з його розповсюдженням на все штучно створене людиною, на противагу природному. У такому значенні термін “культура” пронизує всі форми і сфери людської життєдіяльності. У суспільному житті немає жодного феномену, який би був ізольованим від впливу культури, не ніс би відбитки цього впливу. З розвитком суспільства виникають усе нові види діяльності людей, які охоплюються терміном “культура”, що призводить до зміни його значення.

Культура – це не просто набір, сукупність матеріальних і духовних цінностей. Культура є цілісною системою, в якій кожен її елемент тісно звязаний з іншими. Елементами культури є: виробництво, побут, техніка, політика, право, мораль, наука, філософія, релігія, мистецтво та інші. Вони впливають один на одного і на повсякденне життя людей. Кожна людина протягом життя певною мірою включена в усі ці види культури. Суспільство є цілісним соціально-культурним організмом, у якому різні види діяльності людей – матеріальної й духовної – забезпечують відтворення і розвиток кожного його елемента та зв’язків між ними в історичному процесі.

Системоутворюючим фактором різноманітних культурних феноменів виступають граничні засади культури, які представлені світоглядними універсаліями або категоріями культури. У своєму взаємозвязку вони формують цілісний узагальнений образ людського світу. Світоглядні універсалії – це категорії, які акумулюють історично накопичений суспільний досвід. Саме через них людина переживає, осмислює та оцінює світ і своє місце в ньому. Вони допомагають людям структурувати і систематизувати свій власний та суспільний досвід. До таких універсалій відносяться категорії “людина”, “суспільство”, “свідомість”, “знання”, “добро”, “зло”, “віра”, “надія”, “обов’язок”, “честь”, “гідність”, “совість”, “свобода”, “краса” та інші, які пронизують усі сфери суспільного життя.

Будучи одним з елементів культури, філософія разом з тим здійснює рефлексію над ними і над світоглядними універсаліями, що їх репрезентують. Як уже говорилося вище, філософія виробляє власні категорії, через які й осмислює всі елементи культури. Так, наприклад, філософська система Гегеля включала в себе філософію природи, філософію історії, філософію політики, філософію права, філософію моралі, філософію мистецтва, філософію релігії, тобто охоплювала світ людського життя, культури в їхній багатогранності, різноманітності. Сучасна філософія по-новому осмислює традиційні феномени культури, а також нові її прояви, які породжені сучасним рівнем виробництва, науки та техніки. Зокрема, це стосується таких феноменів, як глобальні проблеми людства, інформатизація й комп’ютеризація суспільства, глобалізаційні процеси та їх наслідки тощо. Філософія відіграє інтегруючу роль у системі культури. З цієї ролі випливають функції, які філософія виконує у суспільстві.

До основних функцій філософії відносяться: світоглядна, гносеологічна, методологічна, аксіологічна, праксеологічна (хоча у різних філософських джерелах можна зустріти й інші функції).

Світоглядна функція полягає у тому, що філософія, озброюючи людину узагальненими знаннями про світ, його походження, причини його цілісності, безконечності, про саму людину, її місце у світі, здійснює вплив на формування життєвих принципів і настанов людини, на усвідомлення нею мети і сенсу свого життя, на вироблення її відношення до природи, до інших людей та до самої себе. Тобто філософія у певний спосіб орієнтує людину в її життєдіяльності, допомагає активно і творчо підходити до вирішення складних суспільних та особистих проблем, свідомо виробляти і втілювати свої ідеали. Філософія сприяє розпредмеченню (освоєнню) людиною всього поля культури, виробленої людством. Тим самим філософія виступає теоретичною основою духовно-практичного освоєння людиною світу.

Філософія не лише впливає на формування світогляду людини, але й вивчає сутність світогляду як суспільного феномену, виявляє фундаментальні характеристики світогляду певної історичної епохи, певного народу, тієї чи іншої соціальної групи тощо. Філософія виробляє світоглядні категорії “світ”, “буття”, “рух”, “простір”, “час”, “абсолют” і т. п., через які здійснює рефлексію над різними компонентами культури, генеруючи нові світоглядні ідеї. Наприклад, осмислення світу Парменідом і Зеноном у V ст. до н.е. привело до введення ними нової філософської категорії – “буття” та до виявлення суперечностей у тодішньому розумінні категорій “рух”, “ціле”, “частина”, “множинність”. Некласична західна філософія ХХ ст. дала поштовх до переосмислення сутності і структури свідомості. Зокрема, З.Фрейд запровадив у філософію категорію “несвідоме”, виявивши специфічність її змісту стосовно до категорії “свідомість”. Подібними прикладами пронизаний увесь історичний шлях, пройдений філософією.

Гносеологічна функція філософії виявляється в тому, що філософія відповідає на питання про можливості пізнання світу, про межі цього пізнання, про сутність істини, про об’єкт і суб’єкт пізнання, про ступені, рівні та форми пізнання, про закономірності пізнавального процесу, про шляхи і засоби досягнення істини, про способи перевірки істинності знань, про сутність та роль практики у процесі пізнання тощо.

Філософське пізнання ґрунтується на узагальненні результатів наукового, політичного, правового, морального, релігійного, естетичного осягнення людиною дійсності. Наслідком такого узагальнення є виявлення філософією рушійних сил, механізмів та напрямків руху людського мислення до істини, способів подолання оманливого знання. Філософія також розробляє всезагальні принципи пізнавального процесу, встановлюючи специфіку відношення людської свідомості до оточуючого світу. У процесі пізнання людям доводиться долати масу труднощів, які обумовлені опосередкованим характером пізнавальної діяльності, адже пізнання здійснюється людьми, які мають різний світогляд, різні потреби та інтереси, різні цілі, настанови, життєві принципи тощо. Тому й процес пізнання може породжувати або гносеологічний оптимізм, що ґрунтується на вірі в силу людського розуму до пізнання дійсності, або гносеологічний песимізм, викликаний зневірою, сумнівами у здатності розуму пізнавати сутність речей і явищ. Отже, філософське знання перетворюється на всезагальний метод пізнання дійсності, який застосовується в усіх конкретних видах пізнавальної діяльності.

Методологічна функція філософії випливає із специфіки філософського знання. Методологія у найширшому значенні цього слова означає вчення про методи, а також систему основоположних принципів, які визначають шляхи та способи пізнавальної діяльності людини. Філософська методологія ґрунтується на виробленні філософського методу осягнення світу. Ним виступає система принципів, законів і категорій філософії, яка застосовується у кожній конкретній науці, а також при дослідженні різних явищ матеріальної й духовної культури. Філософськими методами на різних історичних етапах розвитку філософії були діалектика і метафізика. Як уже було показано при розгляді попереднього питання, діалектика досліджує речі та явища в їх розвитку і взаємозвязках. Метафізика ж вивчає речі ізольовано одна від одної, а рух – як механічне переміщення речей у просторі.

Разом з тим, філософська методологія є вченням про методи пізнання: про їх походження, класифікацію за певними критеріями, межі застосування у тому чи іншому конкретному дослідженні. Філософія також допомагає знайти такі методи, способи, засоби пізнання, які найбільш повно дозволять дослідити предмет чи явище, оцінити методи як з боку їхньої істинності, так і з боку ефективності їх застосування у науковому дослідженні. Філософія узгоджує й координує застосування філософських, загальнонаукових і конкретно-наукових пізнавальних засобів: методів, принципів, підходів. Всезагальна філософська методологія стосовно до конкретних наукових методів слугує засобом обґрунтування наукових принципів, встановлює логічний звязок між окремими групами методів.

Виконуючи методологічну функцію, філософія забезпечує приріст наукових знань. Справа в тому, що філософський метод, застосовуючись у комплексі з методами конкретних наук, здатний допомогти цим наукам розвязати складні теоретичні проблеми, прогнозувати наукові відкриття. Зокрема, філософія висуває гіпотези, формулює їх у найзагальнішому вигляді, а конкретні науки встановлюють їх істинність чи хибність своїми конкретно-науковими засобами. Наприклад, застосування філософського принципу детермінізму, а також категорій “причина – наслідок” і “необхідність – випадковість” у фізичних дослідженнях дозволило виявити суперечності класичної механіки. В цілому філософські принципи і категорії проникають у саму тканину наукових досліджень, конкретизуючись через відповідні принципи і поняття конкретної науки.

Аксіологічна (аксис – у перекладі з грецької мови означає – цінність і логосучення) функція філософії зв’язана з тим, що філософія розробляє уявлення про цінності, такі як Добро, Справедливість, Істина, Краса, Правда тощо; досліджує їх походження; класифікує цінності на матеріальні й духовні, суспільні та індивідуальні; виявляє ієрархію цінностей та їх місце в житті людини й суспільства.

Ціннісне відношення людини до світу, до самої себе сприяє виробленню нею сенсу свого життя, формуванню її уявлень про суспільний ідеал і пошуку шляхів його втілення в життя. У філософських концепціях більшості мислителів (Платона, Аристотеля, Августина, Канта, Гегеля, Маркса, Бердяєва, Сартра, Поппера, Ліотара і багатьох інших) проблема формування суспільного ідеалу завжди займала чільне місце, проте кожен із філософів формував власне бачення суспільного ідеалу, яке ґрунтувалося на відповідному світогляді того чи іншого мислителя.

Аксіологічна функція полягає також у тому, що філософія досліджує й оцінює соціальну дійсність на предмет її відповідності суспільним ідеалам під певним кутом зору, що залежить від системи цінностей, якими керується філософ у процесі здійснення цієї оцінки. Проте у будь-якому випадку філософ критично ставиться до існуючої соціальної дійсності і виробляє теоретичні засади таких суспільних змін, які б сприяли просуванню суспільства в напрямку здійснення вироблених ідеалів. Аксіологічна функція філософії тісно зв’язана з праксиологічною функцією.

Праксеологічна (праксис – у перекладі з грецької мови означає – справа, діяльність, вчинок) функція філософії полягає у тому, що система філософських знань, освоєних людиною, перетворюється на знаряддя активного, перетворюючого впливу на оточуючий світ (природний і соціальний) та на саму людину, адже перетворюючи світ, людина перетворює себе. Філософія відіграє важливу роль у визначенні людиною мети власної життєдіяльності та засобів її реалізації.

Філософські знання покликані не тільки допомагати людині орієнтуватися у світі, але й слугувати засобом для вироблення теоретичної моделі, за якою вона буде здійснювати відповідні перетворення. Філософське розуміння практики містить у собі не тільки предметну діяльність людей, але й духовні її види – політичну, наукову, естетичну, моральну, релігійну тощо, які в реальному житті невіддільні одна від одної. Філософське знання узагальнює всі види комунікації людей, через всезагальні категорії показує єдність різноманітних форм їх життєдіяльності, нерозривний зв’язок із світом.

Основні терміни.

Духовність – філософська категорія, що відображає процес самотворення людини, тобто вибудовування нею свого “внутрішнього світу”, формування власної життєвої позиції, визначення свого місця у суспільстві.

Світ – філософська категорія, яка відображає все, що оточує людину (природні речі і явища, соціальну дійсність), а також духовний стан самої людини (почуття, емоції, знання, переконання, мрії, ідеали, вірування тощо). Розрізняють об’єктивний і суб’єктивний, матеріальний і духовний світ. Відношення людини до світу виступає серцевиною світогляду.

Світогляд – це синтез знань, переконань, почуттів, емоцій, переживань, волі (готовності до певних дій), цілей, мрій, надій, вірувань, ілюзій, сподівань, ідеалів і т.д., що складаються у процесі життєдіяльності людини під безпосереднім впливом її матеріальних і духовних умов життя. Він є духовно-практичним утворенням, що ґрунтується на співвіднесенні наявного, уявного, бажаного та належного. Теоретичною формою світогляду є філософія.

Філософія – особлива форма теоретичного знання про світ як цілісність та можливості його осягнення людським розумом, яке відображається у найбільш загальних поняттях (категоріях). Вона спрямована на вироблення системи ідей, що виражають ставлення людини до природної та соціальної дійсності, і тим самим виступають її світоглядними орієнтирами та програмують поведінку в суспільстві.

Ідеалізм – філософське вчення, згідно з яким свідомість, духовне начало є первинними, а матерія – вторинною.

Матеріалізм – філософське вчення, згідно з яким матерія є первинною, а свідомість, дух – вторинні.

Дуалізм – філософське вчення, згідно з яким матеріальне і духовне начала не залежать одне від одного. Він виходить із визнання подвійності першоначал світу – матерії і духу (свідомості).

Агностицизм – філософське вчення, яке заперечує можливість пізнання об’єктивного світу людиною. Згідно з ним неможливо однозначно довести, що наші знання відповідають дійсності.

Культура – це процес виробництва, споживання, передачі від покоління до покоління матеріальних та духовних цінностей, який характеризує поступальність суспільного розвитку.

ПЕРШОДЖЕРЕЛА

ФІЛОСОФІЯ:КОЛО ПРОБЛЕМ ТА РОЛЬ У СУСПІЛЬСТВІ

Платон

До роду богів не дозволено перейти нікому, хто не був філософом і не очистився до кінця, нікому, хто не прагнув пізнання… Справжні філософи відганяють від себе усі бажання тіла, міцніють і ні за що їм не поступаються, не бояться розорення та бідності, на відміну від більшості, яка є користолюбною і хоча вони, на відміну від владолюбних і честолюбних, не бояться безслав¢я та безславності, яких завдає погане життя, вони від бажань утримуються…

Тим, хто прагнув пізнання, добре відомо таке: коли філософія починає опікуватися їх душею, душа туго зв´язана в тілі і приліплена до нього, вона вимушена розглядати й осягати суще не сама по собі, але через тіло, нібито через грати в´язниці, і потопає в глибокому неуцтві. Бачить філософія й усю страхітливу силу цієї в’язниці: підкорюючись пристрастям, в’язень сам міцніше від будь-якого наглядача охороняє власну в’язницю. Так, тим, хто прагне пізнання, відомо, в якому стані буває їх душа, коли філософія бере її під свій захист та з тихими умовляннями береться визволяти, виявляючи, до якої міри оманливі зір та інші відчуття, переконуючи віддалятися від них, не користуватися їх послугами, наскільки це можливо, та радячи душі зосередитися і збиратися в самій собі, вірити тільки собі, коли, сама в собі, вона думає про те, що існує саме по собі, й не вважати істинним нічого з того, що вона за допомогою іншого досліджує з інших речей, іншими словами, з відчутних та видимих, бо те, що бачить душа, осягається розумом і є невидимим. Ось те визволення, якому не вважає за потрібне чинити опір душа справжнього філософа, й тому вона біжить від радощів, бажань, смутку та страхів, наскільки це в її силах, розуміючи: якщо хтось дуже радіє, або сумує, або наляканий, або охоплений сильним бажанням, він терпить тільки звичайне зло, на яке і міг би очікувати, наприклад, хвороба чи бідність, яких зазнає, потураючи власним пристрастям, але й найвеличнішу, найостаннішу з усіх бід і навіть не звітує перед собою…

Душа філософа…не вважає, що справа філософії – визволяти її; а вона, коли ця справа вже зроблена, може знову віддатися радощам та смутку, й надягти колишні кайдани, подібно до Пенелопи, яка без кінця розпускає свою тканину. Вносячи у все спокій, слідуючи розуму й постійно у ньому перебуваючи, споглядаючи істинне, божественне й незаперечне і в ньому знаходити для себе поживу, душа вважає, що саме так потрібно жити, доки вона жива, а після смерті відійти до того, що їй ближче, й назавжди позбутися людського нещастя. Завершуючи таке життя, їй не потрібно боятися чогось поганого, не потрібно турбуватися, що при прощанні з тілом вона розпадеться, розвіється вітром, понесеться невідомо куди, щоб уже ніде більше й ніяк не існувати.

Платон. Федон

Арістотель

Слід розглянути, які ті причини й початки, наука про які є мудрість… По-перше, ми припускаємо, що мудрий, наскільки це можливо, знає все, хоча він і не має знання про кожен предмет окремо. По-друге, ми вважаємо мудрим того, хто здатен пізнати важке та таке, що нелегко збагненне людиною (адже сприйняття відчуттями притаманне усім, а тому це легко й нічого мудрого в цьому немає). По-третє, ми вважаємо, що найбільш мудрий у будь-якій науці той, хто більш точний і більш здатен навчити виявленню причин, і, (по-четверте), що з наук більшою мірою мудра та, яка бажана заради неї самої та для пізнання, ніж та, яка бажана заради користі, що з неї мають, а (по-п’яте), та, яка головує, більшою мірою, ніж допоміжна, бо ж мудрому належить не отримувати настанови, а наставляти самому, і не він повинен коритися іншому, а йому – той, хто менш мудрий.

Ім’я (мудрості) необхідно віднести до однієї й тієї ж науки: це повинна бути наука, яка досліджує першопочатки і причини…А що це не мистецтво творення, пояснювали вже перші філософи. Бо ж і тепер, і раніше здивування спонукає людей філософствувати, причому спочатку вони дивувалися з того, що безпосередньо викликало здивування, а потім, потроху просуваючись у такий спосіб далі, вони ставили собі питання про більш значне, наприклад, про зміну положення Місяця, Сонця та зірок, а також про походження Всесвіту… Якщо, таким чином, почали філософствувати, щоб позбавитися незнання, то, вочевидь, прагнути знань почали заради розуміння, а не заради користі…. І так само, як вільною називаємо ту людину, яка живе заради самої себе, а не для іншого, так і ця наука єдина вільна, бо лише вона існує заради самої себе.

Арістотель. Метафізика

Фома Аквінський

Філософ визначає, що перша філософія є знання істини, не якої завгодно, а тієї істини, яка є джерелом будь-якої істини і яка відноситься до першопочатку буття для усіх речей; звідки випливає, що ця істина є початком усякої істини, бо розпорядок речей в істині такий самий, як і в бутті…

Існують якісь істини про Бога, які перевершують будь - яку здатність людського розсудку, як, наприклад, про те, що Бог (троїстий) та єдиний. Однак існують якісь істини, які може досягнути й природний розсудок, як, наприклад, про те, що Бог є, що Бог єдиний тощо; ці істини про Бога вочевидь довели і філософи, яких веде світло природного розсудку…

Для пізнання того, що розсудок може пізнати про Бога, потрібно багато знати заздалегідь, бо розгляд майже всієї філософії схиляє до пізнання Бога; внаслідок чого з частин філософії метафізика, яка тлумачить божественне, підлягає вивченню в останню чергу. Отже, до дослідження згаданої божественної істини можна перейти тільки з великим (зусиллям) та старанням, і (лише деякі) хочуть узяти на себе цю роботу через любов до знання, природний потяг до якого Бог, однак, уклав у людський розум… Тому божественне милосердя виявило рятувальну передбачуваність, (приписавши) приймати на віру й те, що здатен дослідити розсудок, щоб таким чином усі легко змогли бути причетними до пізнання Бога без сумніву та помилки.

Фома Аквінский. Сума теологіі

Гоббс Т.

Філософія, т.з. природний розум, вроджена кожній людині, бо кожна людина певною мірою міркує про які-небудь речі. Однак там, де потрібен довгий ланцюг доказів, більшість людей збивається з дороги й ухиляється в бік, бо їм вистачає правильного методу…В результаті люди, які… не шукають філософії або відкидають її, володіють, згідно із загальною думкою, більш здоровими поняттями, ніж ті, які не дотримуються загальноприйнятих думок, а, набравшись сумнівних поглядів, як безумці безперервно дискутують та сперечаються, вдаючи із себе надзвичайно розумних… Я передхожу до справи й починаю з визначення поняття філософії. Філософія є пізнанням, яке досягається через правильне міркування (recta ratiocinatio) і яке пояснює дії, або явища, з відомих нам причин, або виробляючих підстав, і, навпаки, можливі виробляючі підстави – з відомих нам дій.

Гоббс Т. До читача. Про тіло.

Декарт Р.

Перш за все, я хотів би з’ясувати, що таке філософія, зробивши початок з найбільш звичайного, з того, наприклад, що слово “філософія” означає зайняття мудрістю і що під мудрістю розуміється не тільки розсудливість у справах, але також і довершене знання про все, що може пізнати людина; це ж знання, яке спрямовує саме життя, слугує збереженню здоров’я, а також відкриттям у всіх науках. А щоб філософія стала такою, вона з необхідністю повинна бути виведеною з першопричин так, щоб той, хто намагається оволодіти нею (що й означає, власне, філософствувати), почав із дослідження цих першопричин, які називають початками. Для цих початків існують дві вимоги. По-перше, вони повинні бути настільки зрозумілими і самоочевидними, щоб при уважному дослідженні людський розум не мав сумніву в їх істинності; по-друге, пізнання всього іншого повинно залежати від них так, що хоча початки й могли бути пізнані окрім пізнання інших речей, однак, навпаки, ці останні не можна б пізнати без знання початків. При цьому необхідно зрозуміти, що тут пізнання речей з початків, від яких вони залежать, випливають так, що у всій низці висновків немає таких, які не були б цілком зрозумілими.

Декарт Р. Початки філософії.

Гегель Г. В. Ф.

Ця наука постільки є єдністю мистецтва й релігії, поскільки зовнішній за своєю формою спосіб споглядання мистецтва, властива йому діяльність суб´єктивного творення і розщеплення його субстанціального змісту на множину самостійних форм, стає в тотальності релігією. В релігії в уявленні розгортається розходження та опосередкування розкритого змісту й самостійні форми не тільки поєднуються разом у деяке ціле, але й об´єднуються в просте духовне споглядання і, насамкінець, піднімаються до мислення, яке має самосвідоміст. Це знання є тим самим пізнаним через мислення поняттям мистецтва та релігії, в якому все те, що є різним за змістом, пізнане як необхідне, а це необхідне пізнане як свободне.

Згідно з цим, філософія визначається як пізнання необхідності змісту абсолютного уявлення, а також необхідності двох його форм, з одного боку, безпосереднього споглядання та його поезії, як і об’єктивного й зовнішнього одкровення, яке припускається уявленням, а з іншого боку, перш за все суб’єктивного входження в себе, потім також суб’єктивного руху зовні і ототожнення віри з передумовою. Це пізнання є, таким чином, визнанням цього змісту і його форми та звільненням від однобічності форм, піднесенням їх до абсолютної форми, яка саму себе визначає як зміст, залишаючись із ним тотожною й у цій тотожності являючи собою пізнання у собі та для себе сущої необхідності, яка була згадана. Цей рух, який і є філософією, є таким, який уже здійснено, який в кінці осягає власне поняття, тобто озирається назад тільки на власне знання.

Гегель Г. В.Ф. Енциклопедія філософських наук.

Конт О.

Щоб краще пояснити справжню природу й особливий характер позитивної філософії, необхідно, перш за все, кинути загальний погляд на послідовний рух людського духу, розглядаючи його у всій сукупності, бо ж одна ідея не може бути до кінця зрозумілою без знайомства з її історією… Закон полягає у тому, що кожна з наших головних ідей, кожна з галузей нашого знання проходить послідовно три різні теоретичні стани: стан теологічний або фіктивний; стан метафізичний або абстрактний; стан науковий або позитивний. Іншими словами, людський дух за своєю природою, у кожному із своїх досліджень користується послідовно трьома методами мислення, які за характером своїм суттєво різні і навіть протилежні один до одного: спочатку теологічним методом, потім метафізичним і, нарешті, позитивним методом. Звідси й виникають три філософії, які виключають одна одну, або три загальні системи поглядів на сукупність явищ: перша є необхідним вихідним початком людського розуму; третя – його визначеним і остаточним станом; друга – слугує тільки перехідною сходинкою.

Головною характерною рисою позитивної філософії є визнання усіх явищ такими, що підпорядковується незмінним природним законам, відкриття та зведення кількості яких до мінімуму й складає мету всіх наших зусиль, хоча ми і визнаємо абсолютно недосяжним та безглуздим пошук перших або останніх причин.

Конт О. Курс позитивної філософії

Ортега-і-Гасет Х.

Сьогоднішнє наше бачення філософії суттєво відрізняється від бачення попереднього покоління...

Потрібно розуміти, що думки змінюються не через зміну вчорашньої істини, яка сьогодні стала оманою, а через зміну орієнтації людини, завдяки чому вона починає бачити перед собою інші істини, які відрізняються від учорашніх. Отже, змінюються не істини, а людина, й вона, змінюючись, переглядає низку істин і відбирає з потойбічного світу найбільш близькі їй. Хіба не це складає зміст людської історії? І що таке істота, яка називається людиною, чиї зміни в часі прагне вивчати історія? Дати визначення людини нелегко; діапазон величезний; чим повнішою й ширшою буде концепція людини, з якою історик починає свою роботу, тим глибшою та точнішою буде його праця. Людина ‑ це і Кант, і пігмей з Нової Гвінеї й австралійський неандерталець. Проте між крайніми точками людського різноманіття повинен існувати мінімум узгодженості, перед останньою межею повинен бути простір, який відводиться роду людському. Античність і середньовіччя задовольнялися лаконічним та фактично неперевершеним до сьогодні визначенням людини: розумна тварина. Це означення не викликає заперечень, але, на жаль, для нас стає проблематичним створити ясне уявлення про те, що таке тварина і що таке розумна істота. Тому з міркувань історичного характеру ми говоримо, що людина це будь-яка жива істота, яка думає осмислено, а тому є зрозумілою для нас. Мінімальне припущення історії полягає в тому, що об'єкт, про який вона говорить, може бути зрозумілим. Однак розумінню доступне тільки те, що деякою мірою має істину. Ми не змогли б розпізнати абсолютну оману, тому що просто не зрозуміли б її.Отже, основне припущення історії є прямо протилежним крайньому релятивізму. При вивченні культури первісної людини ми припускаємо, що вона мала зміст і є істиною. У чому полягає ця істина, якщо на перший погляд дії й думки історичних персонажів здаються такими безглуздими? Історія ‑ це і є інший погляд, який уміє знаходити сенс у тому, що здається безглуздим.

Історія не може бути дійсною історією, не виконуючи своєї основної задачі: зрозуміти людину будь-якої, нехай навіть найпримітивнішої епохи. Однак зрозуміти її можна тільки в тому випадку, якщо сама людина цієї епохи веде осмислене життя, тобто її думки і вчинки мають раціональну структуру. Отже, історія береться винести виправдання всім епохам, тобто здійснює зовсім протилежне до того, що нам здавалося на перший погляд: розгортаючи перед нами все розмаїття людських думок, вона нібито прирікає нас на релятивізм, але тому що вона додає кожному відносному положенню людини всю повноту змісту, відкриваючи нам вічну істину кожної епохи, вона рішуче переборює несумісність релятивізму з вірою в торжествуючу над відносністю і ніби вічну долю людини. У мене є вагомі причини сподіватися, що в наш час інтерес до вічного й незмінного, тобто філософії, та інтерес до минущого і мінливого, тобто історії, вперше об’єднаються.

Ортега-і- Гасет Х. Що таке філософія

Ясперс К.

Ознакою філософської віри, віри мислячої людини, є те, що вона існує лише в союзі зі знанням. Вона хоче знати те, що доступно знанню, і зрозуміти сама себе. Безмежне пізнання, наука ‑ основний елемент філософствування. Не повинно бути нічого такого, що не допускає запитання про себе, не повинно бути таємниці, закритої для дослідження. Критика веде до чистоти, розуміння змісту і меж пізнання. Філософ здатний захиститися від ілюзорного знання, від помилок науки...

У філософській вірі закладені структури подібних діалектик.

Філософська віра ‑ у легенді. Хоча ця віра існує тільки в мисленні окремої людини й позбавлена об'єктивного захисту, який надається певними інститутами, вона є тим, що залишається, коли все валиться, і все-таки є нічим, якщо в ній шукають допомогу в бутті. Тому філософія визначена її історією, а історія філософії стає щоразу цілісністю, що виникає з філософствування...

Тільки виходячи з філософської віри, споконвічно, будучи здатним упізнавати себе в іншому, можна через накопичення помилок знайти в історії філософії шлях до істини, що зародилася в ній.

Ясперс К. Філософська віра

Хайдегер М.

Визначення філософії з неї самої за дороговказом вислову Новаліса

а) Вислизання метафізикиілософствування) як людської справи в темряву сутності людини...

Наш негативний результат говорить: філософію неможливо вловити й визначити обхідним шляхом і в якості чого небудь іншого, ніж вона сама. Вона вимагає, щоб ми дивилися не в бік від неї, але добувати її із неї самої. Вона сама що ж ми все-таки знаємо, що вона та як вона? Вона сама є лише у випадку, коли ми філософствуємо. Філософія є філософствування...

Філософія ми якось побіжно, мабуть, знаємо зовсім не звичайне зайняття, в якому ми за настроєм коротаємо час, не просто зібрання пізнань, які в будь-яку мить можна здобути з книг; але ми лише невиразно це відчуваємо – дещо спрямоване на ціле й граничне, у чому людина виговорюється до останньої ясності й веде останню суперечку. Бо навіщо нам було інакше сюди приходити? Чи ми потрапили сюди, не подумавши, тому що інші теж ідуть або тому що якраз між п’ятою й шостою в нас вільний час, коли немає сенсу йти додому? Навіщо ми тут? Чи знаємо ми, з чим зв’язалися ?

в) Ностальгія як фундаментальний настрій філософствування й питання про світ, скінченність і цінності.

Філософія – останнє вимовляння й остання суперечка людини, яка захоплює її, цілком і постійно. Але що таке людина, про що вона філософствує в глибинах свого єства, й що таке це філософствування? Що ми таке при ньому? Куди ми прямуємо? Чи не випадково ми заблукали одного разу у всесвіт? Новаліс говорить в одному фрагменті: Філософія є, власне, ностальгія, потяг усюди бути вдома”. Дивовижна дефініція, романтична, звичайно. Ностальгія чи існує сьогодні загалом таке? Чи не стала вона незрозумілим словом, навіть у повсякденному житті? Насправді, хіба теперішня міська людина, мавпа цивілізації, не покінчила давно вже з ностальгією? А тут іще ностальгія як визначення філософії!...

Наполягатимемо на своєму й запитаємо: в чому тут справа – філософія є ностальгія? Новаліс сам пояснює: „потяг усюди бути вдома”. Подібним потягом філософія може бути, тільки коли ми, ті що філософствують, усюди не вдома. За чим сумує сум цього потягу? Всюди бути вдома що це значить? Не лише тут і там, і не просто на кожному місці, але бути вдома всюди значить: завжди й, головне, в цілому. Це „в цілому” та його ціле ми називаємо світом. Ми існуємо, й поки ми існуємо, ми завжди очікуємо чогось. Нас завжди кличе Щось як ціле. Це „в цілому” є світ...

Філософія, метафізика є ностальгія, прагнення бути всюди дома, потреба – не сліпа й розгублена, але та, що пробуджує нас і саме до таких питань в їх єдності, які ми тільки що ставили: що таке світ, скінченість, самотність? Будь-яке подібне питання націлене на ціле. Нам мало знайомства з подібними питаннями, вирішальним виявляється те, чи дійсно ми замислюємося над ними, чи маємо силу пронести їх через усю нашу екзистенцію. Мало невпевнено й непевно плестися в хвості у цих питань; ні, цей потяг бути всюди вдома є одночасно пошуком, що відкриває подібним питанням правильний шлях.

Хайдегер М. Головні поняття метафізики

Камю А.

Є одна лише справді серйозна філософська проблема – проблема самогубства. Вирішити, варте чи не варте життя того, щоб його прожити, – означає відповісти на фундаментальне питання філософії. Решта – чи має світ три виміри, чи керується розум дев’ятьма або дванадцятьма категоріями – є другорядним. Такими є умови гри: в першу чергу треба давати відповідь. І якщо є вірним, як це говорив Ніцше, те, що філософ, який заслуговує на повагу, повинен бути взірцем, то зрозуміле й значення відповіді: за нею будуть слідувати певні дії. Цю очевидність відчуває серце, але в неї необхідно вникнути, щоб зробити ясною для розуму.

Як визначити більшу невідкладність одного питання порівняно з іншими? Міркувати треба про дії, які слідують за рішеннями. Я ніколи не бачив, щоб хто-небудь віддав життя за онтологічний аргумент. Галілей віддавав належне науковій істині, але з надзвичайною легкістю зрікся її, як тільки вона стала небезпечною для життя. В якомусь розумінні він був правий. Така істина не була варта вогнища. Чи Земля обертається навколо Сонця, чи Сонце навколо Землі – не все одно? Врешті, питання це пусте. І в той же час я бачу, як накладають руки на себе багато людей, бо, за їх думкою, життя не варте того, щоб його прожити. Мені відомі й ті, хто, як не дивно, готові покінчити з собою заради ідеї чи ілюзій, які є основою їхнього життя (те, що називається причиною життя, виявляється чудовою причиною смерті). Тому питання що сенс життя я вважаю найневідкладнішим з усіх питань.

Камю А. Міф про Сізіфа. Ессе про абсурд